ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія

Поки вона говорила, Уляна вимела з черені золу й вугілля, що лишилися від спаленого хмизу. Хотіла й обгорілі кістки вийняти, та череп пугача стежив за нею, очниць палаючих не відводив, — і пані Брамниця сказала, не обертаючись:　

— Не руш, любонько, хай лежать. Ще придадуться, як інших не знайду.　

А потім кивнула Ярому:　

— Твоя черга, солоденький.　

І загадав їй Ярий таку загадку:　

— Лежить у цьому мішку той, хто зазіхав на чуже добро, а свого не цінував. Мав він чотирьох братів, та одних загубив, а інших згубив. Мав дітей, та зрештою не лишилося з ним нікого. Був він гострий на язик і скорий на помсту, але ніхто не назвав би його гнучким. Нині ж гострота й негнучкість — єдине, що зосталося від нього колишнього.

Зітхнула хазяйка. Знову понюхала повітря — от тільки ніс її був зараз гачкуватий, довгий.　

Прицмокнула вона язиком, сказала:　

— Ох і складні ж у тебе загадки, солоденький.　

А потім додала:　

— Спробую, однак, вгадати. Чи, бува, в мішку твоєму не меч, що його викував і закляв куцан Нефі Сухий Ніс? А в тому мечі — чи, бува, не душа лихозвісного Ейнара Торлейвсона на прізвисько Буре Ікло? А тоді вже, певно й душа славетного Гаґбарда Ратиці, чи не так?　

З несподіванки Ярому аж дух перехопило, Уляна ж сполотніла й ледве не впустила мітлу з рук.　

— Невже я вгадала? — спитала хазяйка.　

Збагнув тоді Ярий, чому Перевізник забороняв їм ділити з Брамницею коровай. Відтоді, як зробили вони це, Ярий міг бачити спогади хазяйки, а вона — його власні.　

Могла і бачила, з самого початку. І відповідь на перше запитання теж знала, просто вирішила погратися з ними, як кіт з мишкою. А отже, знатиме й на останнє — і виграє!..

Розділ чотирнадцятий,

в якому Ярий Відчайдух зазирає в чуже минуле

й тікає від власного

Сказав Ярий хазяйці:　

— Вгадала ти, тепер питай — твоя черга.　

— То слухай мою останню загадку, — посміхнулася стара Брамниця. — Звуть їх по-різному. Спершу дідами та бабусями, згодом — сидунами, плазунами, зубанами, белькотунами, ще трохи згодом — стригунцями, гулянками, а затим і джиґунами, метунцями, жевжиками…　

Вона говорила, а Ярий бачив їх усіх — тих, кого вона називала. Тих, хто стояв зараз у брудних сорочках за стінами хатинки, хто погойдувався, тримаючись пташиними лапами за гілки покручених дерев, хто припав до землі пухнастим чи вкритим лускою черевом.　

— То хто ж це? — спитала хазяйка.　

Ярий вже почав був відповідати, аж раптом збагнув, що це загадка з пасткою. З одним запитанням і двома відповідями.　

— Вони — діти, поки живі, — сказав він. — Однак коли вмирають, звуть їх по-різному. Страччуками і загубленими душами, потерчатами й невситимцями, і страччатами, і неспочилими мерцями.　

Стара Брамниця кивнула — і на мить здалася Ярому знову молодшою, яснішою. Тією жінкою, яка від великої туги й великої любові стала одною з Міцних. Яка постійно вмирала й відроджувалась, і ходила на посохлу рівнину за пагорбами, щоб подбати про загублені душі чужих дітей.　

А потім її сухий, не обмитий палець знову шкрябнув по столу, наче жив своїм, окремим життям.　

— Тепер ти розумієш, солоденький, — сказала хазяйка. — Це добре. Це правильно. То став останнє запитання — і не забудь: якщо я відповім — виграю.　

Потім додала, повернувшись до Уляни, що стояла біла, неначе сніг:　

— А ти, любонько, зроби ласку, домети ж у хаті. На світанку мені й так доведеться за вами прибирати.　

Знову взялася Уляна за мітлу, а Ярий пильно подивився на хазяйку, сподіваючись вгадати запитання, на яке вона не зможе відповісти, — та збагнув, що спроби ці — марні. Якщо Ярий сам не знатиме правильної відповіді, не переможе, а якщо знатиме — тоді ж узнас її Брамниця.　

Певно, мав би він шанс обіграти її до того, як стала вона Міцною — коли була панною, панею чи навіть мудрою старою, — та не тепер. У розпачі роззирнувся Ярий. Побачив обличчя невситимців у вікні. Побачив розгублений погляд Уляни і вдоволений — старої хазяйки.　

І вирішив спитати про те, чого не знав.　

Сказав він:　

— Була щасливою матір'ю — стала сивою самотницею. Народилася смертною — перетворилася на Міцну. Про живих дітей піклувалася — наглядає тепер за тисячами мертвих. Та що сталося з її власними? Куди поділися, чому не тут, не поруч, чому дбаючи про чужих, нехтує вона рідними?　

Побачив Ярий, як з обличчя Брамниці щезає самовдоволення. Як з'являються розгубленість, переляк і лють. І зрештою — невичерпний відчай, притлумлений за століття, забутий, здавалося, навіки.　

А потім побачив він те, чого сама хазяйка, певно, вже й не пам’ятала.　

Спершу, однак, здалося Ярому, що він помилився, адже побачив начебто те саме, що й минулого разу. Та жінка — мудра й небезпечна — стояла над могилами двох своїх дітей і притуляла третю, наймолодшу, до себе. Бачила, як наближається біда, від якої, здавалося, не було порятунку. Хотіла захистити, убезпечити — та не так доньку, як саму себе — від того, що насправді ще не існувало, — і того, що було невідворотне.　

Від розчарувань, від болю, від смерті.　

І тоді — в мить коротку, безкінечну й жаску — її свідомість потьмарилася. Знайшла вона вихід, вгледіла можливість обманути саму смерть.　

Випередити її. Першою завдати удару.　

І вона цей удар завдала. Своїми руками зробила те, чого боялася найбільше.　

Не тільки наймолодшу дитину — усіх трьох згубила вона, та мудра й небезпечна жінка, і так — зовсім не зумисне — зміцніла.　

Вона й сама не розуміла тоді, що з нею відбувається, а пізніше — знати вже не хотіла. Тим-бо і відрізняються Міцні від смертних: «добро» і «зло» не має для них значення, і нічого не важать ні кревні пута, ні спорідненість душ. Позбавляються вони того, що вважають тягарем, ламають заповіти, долають кордони.　

Великою жертвою і великим надзусиллям зрідка й смертний може зміцніти, та має він для цього заступити за межу дозволеного і мислимого. Найчастіше, однак, робили це, не піднімаючись над природою людською, а ламаючи її засади.　

Вчинок, що зміцнював, визначав дальшу долю, тож відтоді й повік приречена була Брамниця на засвіт, що сама собі збудувала, і на роль, яку обрала для себе. Захисниця дитячих душ, мстилася вона дорослим