Гра престолів - Джордж Мартін

— Онде вона, — просичав хтось позаду.

Ар’я здригнулася та крутнулася на місці. Там стояв хлопчик-стайняр, зловісно кривлячись. З-під брудної свитини визирала така сама загиджена біла нижня сорочка, а чоботи вкривав гній. У одній руці він тримав вила.

— Хто ти такий? — запитала вона.

— Йой, вони мене не знають, — мовив той, — а я їх знаю, ги-ги. Дівчисько-вовчисько.

— Допоможи засідлати коня, — попрохала Ар’я, сягнувши до скрині й намацавши Голку. — Мій батько — Правиця Короля, вони тебе нагородять.

— А батька їхнього вбили, — відповів малий, підсуваючись ближче. — Пані королева мене нагородять. Ану піди сюди, дівчисько.

— Геть від мене! — Пальці зімкнулися на руків’ї Голки.

— Кажу, йди сюди. — Він міцно схопив її за руку.

Усе, чого її вчив Сиріо Форель, вилетіло з голови за один удар серця. Єдине, що згадала нажахана Ар’я в ту мить — перший урок Джона Сніговія.

Вона штрикнула гострим кінцем і ввігнала клинка знизу вгору з дикою, навіженою силою.

Голка пройшла крізь свитину та білий живіт і виткнулася між лопаток. Хлопець впустив вила і видав тихий звук: чи то зітхнув, чи то зойкнув. Його руки вхопилися за лезо.

— Святії боги, — простогнав він. Сорочка почала спливати кров’ю. — Витягни…

Коли Ар’я витягла клинка, він помер.

Коні пронизливо іржали. Ар’я стояла над мертвим тілом, заклякла і перелякана перед лицем смерті. Коли хлопець падав, з його рота вихлюпнула кров, а зараз ще більше витікало з дірки у животі, збираючись калюжею під тілом. Там, де він ухопив клинка, лишилися порізи на долонях. Вона повільно відступила назад з червоною Голкою в руці. Вона мала тікати. Аби кудись, якнайдалі. Туди, де не буде очей мертвого стайниченка з мовчазним докором у них.

Вона знову схопила кінську збрую та побігла до своєї кобили. Але вже закидаючи сідло на кінську спину, Ар’я зрозуміла з тоскним острахом, що замкові ворота мають бути зачинені, та й потерни, мабуть, охороняються. Може, стражники її не впізнають. Якби вони подумали, що перед ними хлопчик, то випустили б… та ні, їм напевне наказано не випускати нікого, і байдуже, знають вони її чи ні.

Але ж із Дитинця є й інший вихід…

Сідло ковзнуло з Ар’їних рук і глухо ляпнулося у грязюку, здійнявши хмару пилу. Чи зможе вона ще раз знайти кімнату з чудовиськами? Хтозна, та спробувати варто.

Вона знайшла зібраний одяг і вдягла кобеняка, заховавши Голку під полами. Решту одежини вона зав’язала у клумака і, затиснувши його під пахвою, вибралася на дальній кінець стайні. Відкинула клямку, сторожко визирнула. Почула віддалені звуки бою мечами, жахливий вереск болю десь через двір. Їй треба було зійти зміїстими сходами, повз малу кухню та свиняче подвір’я. Саме туди вона бігла останнього разу, наздоганяючи чорного кота… от лишень так вона потрапить просто до куренів золотокирейників. А туди їй не можна. Ар’я спробувала згадати якийсь інший шлях. Якби ж перебратися на іншу сторону замку, то можна було б перелізти через річковий мур, подолати маленький божегай… але ж спершу треба перетнути дворище просто на очах у сторожі, що стовбичила на мурах.

Вона ще ніколи не бачила на мурах стільки людей — головне золотокирейників, озброєних списами. Деякі мали бачити її згори. Що б вони зробили, якби вона побігла двором? Звідти вона здавалася такою малою. Чи розрізнили б вони, хто вона така? Чи їм байдуже?

«Треба рушати просто зараз» — сказала вона собі, але в потрібну мить не змогла ворухнутися зі страху.

«Спокійна, мов тиха вода» — прошепотів їй у вухо якийсь голосочок. Ар’я так здригнулася, що трохи не впустила клумака. Озирнулася, навіжено крутячи очима, але у стайні не було нікого іншого — тільки вона, коні та покійники.

«Тиха, мов тінь» — почула вона. То був її власний голос чи Сиріо? Вона сама цього не розуміла, але їй трохи полегшало.

Ар’я ступила крок зі стайні.

Ніколи ще їй не було так страшно. Хотілося тікати і ховатися, але вона примусила себе неквапом крокувати через двір — повільно, нога за ногою, наче не було жодної нагоди кудись поспішати чи когось боятися. Їй здавалося, що вона відчуває на собі погляди, бо шкірою під одягом повзали мурашки. Але Ар’я жодного разу не глянула вгору. Якби вона побачила, як за нею спостерігають, то втратила б усю сміливість, кинула клунка з одягом і побігла б із вереском, наче мала дитина. І тоді б її обов’язково упіймали. Тож вона опустила очі долу і не підіймала їх. Коли нарешті Ар’я досягла тіні королівського септу в дальньому кінці дворища, то була вся вкрита холодним потом, але ніхто не гукнув до неї, ніхто не здійняв тривоги.

Септ був відчинений та порожній. Всередині у запашній тиші горіло з півсотні молитовних свічок. Ар’я вирішила, що боги не образяться, якщо позичити в них дві. Свічки вона запхала у рукави і вийшла заднім вікном. Пробратися назад до проходу, куди вона загнала одновухого кота, виявилося неважко, але далі вона заблукала. Ар’я влазила до вікон та вилазила з них, перестрибувала через стіни, намацувала шлях у темних підвалах — тиха, мов тінь. Одного разу почула, як плаче жінка. Щонайменше година пішла на те, щоб знайти низьке та вузьке вікно, яке вело донизу в підземелля, де чекали чудовиська.

Вона вкинула туди клунка і повернулася засвітити свічку. То виявилася нелегка справа: вогонь, який вона бачила, вигорів до вугілля. Пробуючи роздмухати його знову, вона чула голоси. Накривши вогник свічки згорнутою долонькою, вона вилізла вікном саме тоді, коли вони — Ар’я так і не побачила, хто саме — входили до дверей.

Цього разу чудовиська її не налякали, а здалися мало не старими друзями. Ар’я підняла свічку над головою. З кожним кроком тіні ворушилися на стінах, немов оберталися слідом і стежили за нею.

— Дракони, — прошепотіла вона і витягла Голку з-під кобеняка.

Тендітне лезо здавалося таким малим, а дракони — такими величезними, і все ж Ар’я почувалася краще, тримаючи в руці зброю.

Довга палата без вікон за дверима була така ж темна, як і того разу. Ар’я тримала Голку в лівиці — своїй мечевій руці — а свічку в правому кулаці. Гарячий віск стікав кісточками пальців. Вхід до колодязя був ліворуч, тож Ар’я