Гра престолів - Джордж Мартін
«Страх ріже глибше, ніж меч» — прошепотів тихий голос всередині неї. Ар’я згадала крипти Зимосічі. Там було набагато страшніше, ніж тут. Вперше вона побачила їх ще зовсім маленькою дівчинкою. Брат Робб повів усіх донизу: її, Сансу та малого Брана, що був тоді не старший за теперішнього Рікона. Вони мали з собою лише одну свічку. Бранові очі стали завбільшки з тарілку, коли він побачив кам’яні обличчя Королів Зими з вовками біля ніг та сталевими мечами на колінах.
Робб провів їх до самого кінця, повз пана дідуся, Брандона та Ліанну, щоб показати їхні власні могили. Санса все дивилася на недогарок свічки, непокоячись, що він скінчиться. Стара Мамка налякала її оповідками про павуків та пацюків завбільшки з собаку, але Робб тільки посміхнувся, коли почув про те від сестри.
— Там є дещо страшніше за павуків та пацюків, — шепотів він. — Там гуляють мертві люди.
Зненацька вони почули звук — низький, глибокий, жахливий. Малий Бран вчепився в Ар’їну руку.
Коли з відкритої могили виник блідий привид, стогнучи та вимагаючи крові, Санса з вереском кинулася до сходів, а Бран обхопив Роббову ногу, схлипуючи від жаху. Ар’я ж устояла на місці, ще й дала привидові стусана. То виявився Джон, обтрушений борошном.
— Ти дурень! — заволала вона на нього. — Ти дитину налякав!
Але Джон та Робб все реготали й реготали, і скоро Бран з Ар’єю вже не відставали від них.
Від цього спогаду Ар’я посміхнулася, і темрява перестала її жахати. Хлопчик-стайняр був мертвий, вона його вбила, і якби він наскочив на неї знову, то вбила б іще раз. Її дорога лежала додому. Вдома, за сірими гранітними мурами Зимосічі, все знову буде добре.
Ар’я пірнула у темряву, розсипаючи кроками тиху луну поперед себе.
Санса IV
По Сансу прийшли на третій день.
Вона обрала невибагливу сукню темно-сірої вовни — простого крою, але багато гаптовану по коміру та рукавах. У боротьбі зі срібними застібками без допомоги служниць власні пальці здавалися їй товстими та незграбними. Разом із нею в опочивальні зачинили Джейну Пул, та з дівчати користі не було жодної: вона не припиняла скиглити по батькові ані на хвилину, аж запухла від сліз.
— Я певна, що твій батько живий та здоровий, — мовила Санса, коли нарешті застібнула сукню як слід. — Попрохаю королеву, щоб тебе до нього пустили.
Вона думала, що її добрість підбадьорить Джейну, але та лише підняла на неї червоні набряклі очі й заревла ще гірше. Яка ж вона ще дитина.
Санса плакала теж, але тільки першого дня. Та й хто б не злякався, почувши різанину — ба навіть за товстими стінами Маегорового Острогу. Вона виросла, звикнувши до брязкання сталі у дворищі, мало не щодня чула стукіт мечів у двобоях, але почувалася зовсім інакше, коли усвідомлювала, що там вояки б’ються насправді, на смерть. Серед звуків бою чулися раніше нею не знані стогони болю, гнівні лайки, волання про допомогу, зойки поранених та вмираючих. То лише у піснях лицарі ніколи не кричали від болю та жаху, ніколи не благали про милосердя.
А вона плакала, благала крізь двері сказати їй, що відбувається, кликала батька, септу Мордану, короля, її хороброго принца. Але сторожа, якщо навіть і чула, зберігала мовчання. Єдиний раз двері відчинилися того ж вечора. Досередини заштовхнули Джейну Пул, яка тремтіла і була вкрита синцями.
— Там усіх убивають! — заверещала до неї дочка управителя.
І розповіла ще багато чого: її двері вибив Хорт келепом, на сходах Башти Правиці лежали мертві тіла, сходи були слизькі від крові. Поки Санса намагалася втішити подружку, її власні сльози висохли. Вони вклалися спати у одному ліжку, обійнявшись, наче сестри.
На другий день стало тільки гірше. Сансу замкнули в кімнаті на самому вершечку найвищої башти Маегорового Острогу. З вікна вона бачила, що важку залізну решітку на воротях опустили, а міст над глибоким сухим ровом, що відділяв замок-у-замку від більшого зовнішнього дитинця, підняли. Мурами ходили ланістерівські стражники зі списами та самострілами. Бій скінчився, над Червоним Дитинцем царювала могильна тиша. Чулися тільки нескінченні схлипування та скимління Джейни Пул.
Їх не морили голодом — давали свіжоспечений хліб з сиром та молоком на сніданок, смажену курку з зеленою городиною на обід, крупник з м’ясом на пізню вечерю. Але служниці, що приносили страви, не відповідали на Сансини питання. Того вечора якісь жінки принесли її одяг з Башти Правиці, і деякі речі Джейни теж. Але вони здавалися не менш наляканими, ніж Джейна, і у відповідь на її слова втекли з таким острахом, наче вона хворіла на сіру смерть. Сторожа за дверима, як і раніше, нікуди з кімнати їх не випускала.
— Прошу вас, я маю ще раз поговорити з королевою, — благала їх Санса, як і усіх, кого стрічала того дня. — Вона обов’язково захоче зі мною побалакати, я знаю. Будьте ласкаві, скажіть пані королеві, що я хочу її бачити. Якщо не королеву, то принца Джофрі. Будьте ласкаві! Адже ми маємо одружитися, коли виростемо.
На захід сонця другого дня почав калатати великий дзвін. Він співав глибоким могутнім басом; його довга повільна пісня нажахала Сансу. За деякий час йому відповіли інші дзвони з Великого Септу Баелора на пагорбі Візеньї. Спів дзвонів гуркотів містом, наче грім, наче попередження про бурю.
— Що це таке? — спитала Джейна, закриваючи вуха. — Навіщо дзвонять у дзвони?
— Король помер.
Санса знала, хоча сама не розуміла, звідки. Повільне, похмуре, як похорон, калатання наповнювало кімнату. Невже якийсь ворог увірвався в замок і вбив короля Роберта? Що за бій вони чули?
Вона лягла спати спантеличена, занепокоєна, налякана. То королем став її прекрасний принц Джофрі? Чи його теж убили? Вона боялася за нього і за його батька. Якби ж їй сказали, що відбувається…
Тієї ночі Сансі наснився Джофрі на престолі. Вона
