Гра престолів - Джордж Мартін

Санса більше за все на світі хотіла догодити Джофрі, але не знала, чи стане їй хоробрості виконати королевине прохання.

— Але ж він… я не… Ваша милосте, я не знаю, що писати…

Королева попестила її руку.

— Ми скажемо тобі, що писати, дитино. Дуже важливо, щоб ти переконала пані Кетлін і твого брата берегти королівський мир.

— Якщо вони його порушать, їм же буде гірше, — додав великий маестер Пицель. — Заради твоєї любові до них переконай їх обрати шлях мудрості та виваженості.

— Твоя матінка, без сумніву, дуже непокоїтиметься про тебе, — мовила королева. — Ти напишеш, що почуваєшся добре, що ми опікуємося тобою, що з тобою гарно поводяться і тобі нічого не бракує. Запроси їх до Король-Берега, щоб присягнути на вірність Джофрі, коли він вінчатиметься на царство. Якщо вони так і зроблять… то ми знатимемо напевне, що в твоїй крові немає зла, і тоді, щойно ти розквітнеш як жінка, ви з королем одружитеся у Великому Септі Баелора перед очима богів та людей.

«…одружитеся з королем». Від цих слів в неї забилося серце і прискорився подих, але Санса все ще вагалася.

— Якби ж мені… якби ж побачити батька, поговорити з ними про…

— Про його зраду? — підказав пан Варис.

— Ти розчаровуєш мене, Сансо, — мовила королева, дивлячись холодними, мов камінь, очима. — Ми розповіли тобі про злочини твого батька. Якщо ти справді така вірна престолові, як кажеш нам, то навіщо хочеш його бачити?

— Я тільки… я хотіла… — Санса відчула, як мокріють очі. — Він не… благаю, його ж не… поранили або… або…

— Панові Едарду не завдали шкоди, — мовила королева.

— Але… що з ним буде?

— Це вирішувати його милості королю, — бундючно проказав великий маестер Пицель.

Королю! Санса раптом промигалася від сліз. Адже король тепер Джофрі. Її відважний принц ніколи не скривдить її батька, що б той не зробив. Якщо піти до нього і благати про милосердя, він напевне послухає. Має послухати, адже він кохає її — так сказала сама королева. Джоф буде змушений покарати батька, бо цього чекатиме від нього все панство. Але ж він може вислати його в опалу до Зимосічі або вигнати до Вільних Міст за море. Лише на кілька років. А тоді вони з Джофрі одружаться. Коли вона стане королевою, то переконає Джофа повернути батька і подарувати йому королівське прощення.

Але ж… якщо матінка чи Робб вчинять якусь зраду — скличуть корогви чи відмовляться присягнути на вірність, чи щось таке — то станеться лихо. Її Джофрі добрий та ласкавий до неї, вона відчувала це серцем, але ж королю личить бути суворим до бунтівників. Вона мусила донести це до своєї рідні, мусила спонукати їх усе зрозуміти!

— Я… напишу листи, — відповіла Санса.

З усмішкою, теплішою за схід сонця влітку, Серсея Ланістер нахилилася до неї та ніжно поцілувала у щоку.

— Я так і знала. Джофрі пишатиметься тобою, коли я розповім йому про виявлені тобою мужність і здоровий глузд.

Врешті-решт вона написала чотири листи. Матері — пані Кетлін Старк, братам до Зимосічі, а також до тітки й діда: пані Лізи Арин з Соколиного Гнізда і пана Гостера Таллі, князя на Водоплині. Коли вона скінчила, вимазані чорнилом пальці судомило від утоми. Варис мав при собі печатку її батька. Вона розігріла на свічці білий віск, ретельно накрапала ним на листи і простежила, як євнух поставив на кожному знак лютововка дому Старк.

Коли пан Мандон Мур повернув Сансу до високої башти Маегорового Острогу, Джейна разом із речами вже кудись зникла. «Хоч скиглити ніхто не буде» — подумала вона з полегшенням. Але без Джейни чомусь здалося холодніше, навіть з вогнем у комині. Вона підтягнула крісло ближче до вогню, розкрила одну з улюблених книжок і заглибилася в оповідки про Флоріана та Жонкіль, про пані Шеллу та Лицаря Веселки, про відважного принца Аемона та його невтішне кохання до братової королеви.

Тільки пізно вночі, вже засинаючи, Санса зрозуміла, що геть забула спитати про власну сестру.

Джон VII

— Це Отор, — оголосив пан Яремія Рикер, — жодних сумнівів. А оце — Яфер Буйцвіт.

Він перевернув тіло ногою, і біле мертве обличчя втупилося у похмуре небо пронизливо синіми очима.

— Обидва з загону Бена Старка.

«Люди мого дядька» — майнула в Джона тупа думка. Він згадав, як благав узяти його з собою. — «Боги, яким я був зеленим. Якби мене взяли, я б зараз лежав отут…»

Правий зап’ясток Яфера закінчувався пошматованою плоттю і потрощеною кісткою — то була робота Привидових щелепів. Правиця розвідника тепер плавала у слоїку з оцтом в башті маестра Аемона. Лівиця знаходилася на місці й була чорна, як його одяг.

— Змилуйтеся, боги, — пробурмотів Старий Ведмідь.

Він зіскочив зі свого бахмута і віддав повід Джонові. Ранок був незвично теплий; широке чоло князя-воєводи покропили намистинки поту, схожі на росу на дині. Його конячка непокоїлася, закочувала очі й сахалася від мерців, наскільки дозволяв повід. Джон відвів її на кілька кроків, намагаючись утримати, щоб не понесла. Коням не подобалося це місце. Та направду кажучи, і Джонові теж.

Але найменше воно подобалося собакам. Загін до місця привів Привид, бо зі зграї хортів не було ніякої користі. Коли Бас, старший псяр, спробував примусити собак узяти слід за відірваною рукою, вони як сказилися: завивали, гавкали, намагалися вирватися та втекти. Навіть зараз вони то гарчали, то скиглили, смикали за налигачі, а Чет величав їх образливими словами.

«Це ж просто ліс» — казав собі Джон, — «а у ньому прості собі мертв’яки». Наче він мертв’яків ніколи не бачив…

Минулої ночі йому знову наснилася Зимосіч. Він блукав порожнім замком, шукав батька, спускався до крипти. От тільки цього разу сон зайшов далі, ніж раніше. У темряві він чув шкрябання каменю об камінь. Обернувшись, він побачив, що склепи відкриваються один за іншим. Мертві королі, шкутильгаючи, вибиралися з холодних чорних могил. І тут Джон рвучко прокинувся у суцільній темряві. Серце калаталося. Навіть коли Привид стрибнув на ліжко і тицьнув писком йому в лице, він не зміг угамувати глибокий жах. Навіть спати знову лягти не зміг. Натомість заліз на Стіну і ходив там, не знаючи спокою, поки не побачив удалині світанок. «То був тільки сон. Тепер