Усі птахи в небі (ЛП) - Чарлі Джейн Андерс

У грі життя та еволюції беруть участь три гравці: люди, природа і машини. Я твердо на стороні природи. Але природа, я підозрюю, знаходиться на стороні машин.

Коли Патриції було шість років, вона знайшла поранену пташку. Горобець лежав посеред розгорнутої купи мокрого червоного листя, між двома коренями, розмахуючи зламаним крилом. Пташка плакала і цвірінькала таким високим тоном і так тихо, що Патриція ледь могла її почути. Вона подивилася на горобця на оголеній темній смужці землі, і відчула його страх. Не просто страх, але й страждання, ніби пташка знала, що скоро помре. Патриція все ще не розуміла, як життя може вийти з якогось тіла назавжди, але вона могла сказати, що пташка бореться зі смертю з усіх сил, які у неї ще залишилися.

Патриція всім своїм серцем захотіла врятувати пташку. Це було тим поштовхом, який змусив її почути запитання, на яке не було задовільної відповіді і яке позначилося на всьому її подальшому житті.

Вона огорнула горобця сухим листям, дуже ніжно, і поклала у червоне відерце. Промені сонячного дня просвічували пластмасову стінку, купаючи пташку у червоному світлі, ніби вона була радіоактивною. Горобець все ще метушився, намагаючись злетіти з одним вцілілим крилом.

— Спокійно, — сказала Патриція птахові. — Ти зі мною. Ніхто тебе не скривдить.

Патриція бачила страждання тварин раніше. Її старша сестра, Роберта, любила ловити диких тваринок і бавитися з ними. Роберта клала жаб в іржавий механізм для кидання м'ячиків, який їм колись купила матір — щоб побачити, як далеко вони полетять. Але зараз був перший раз, коли Патриція подивилася на живу істоту, якій було боляче — і дійсно побачила біль у пташиному погляді, і захотіла, щоби пташка була під її захистом.

— Щось знайшла? — запитала Роберта, яка вилізла на дерево неподалік.

Обидві дівчини були блідими, з темно-коричневими волоссям, яке росло прямим, незалежно від того, що вони з ним робили, і з носами майже як кнопки. Але Патриція була природнішою, міцнішою дівчинкою з круглим обличчям, зеленими очима, а також вічними плямами трави на нерідко порваній одежі. Вона вже перетворилася на дівчинку, з якою інші дівчата не хотіли дружити, бо вона була занадто рухлива, з незрозумілими жартами, і плакала, коли дорослі, будь-хто (не тільки її батьки) відчитували її. Між тим у Роберти очі були карі, вона мала гостре підборіддя і абсолютно ідеальну поставу, коли просто сиділа, а не залазила в доросле крісло у чистому білому платті. Після обох дівчат їхні батьки сподівалися на хлопчика і заздалегідь вибирали йому ім'я. Після народження кожної дочки вони просто застрягали на тій назві, яка їм подобалася на даний момент.

— Я знайшла покаліченого горобця, — сказала Патриція. — Він не може літати, у нього зламане крило.

— Я йому допоможу, — сказала Роберта, і Патриція зрозуміла, що вона говорить про свою ракетку. — Неси його сюди. Я зроблю так, що він полетить далеко і високо.

— Ні! — Патриція заплющила очі, стривожившись. — Ти не можеш! Ти не смієш! — І тоді побігла, обережно, з червоним відром в одній руці. Вона могла почути, як її сестразлазила з дерева. Вона побігла швидше назад, до будинку.

Їхній будинок сто років тому був магазином спецій, і все ще пах корицею і куркумою, шафраном, часником і трохи потом. Ідеальний паркет із твердих порід дерева, по якому ходили відвідувачі з Індії, Китаю, з усього світу, приносячи все, що є гострого у світі. Коли Патриція заплющувала очі і глибоко вдихала, вона навіть могла уявити собі, як ці люди вивантажують дерев'яні викладені папером коробки з наклейками, з назвами таких міст, як Марракеш чи Бомбей. Її батьки прочитали журнальну статтю про відновлення колоніальних торговельних будинків, і тепер постійно кричали на дочок, щоб вони не пустували в приміщенні, і не подряпали будь-що з ідеальної дубової обстановки, аж поки на їх лобах не виступали жилки. Батьки Патриції були людьми такого сорту, які могли бути і добрими і злими майже в один і той же моменту часу.

Патриція зупинилася на невеличкій прогалині між кленами біля задніх дверей будинку.

— Гаразд, — сказала вона пташці. — Я візьму тебе додому. На горищі є стара клітка. Я знаю, де вона. Це хороша клітка, з гойдалкою. Я покладу тебе туди, і скажу батькам. Якщо з тобою щось станеться, я затримаю дихання, поки не впаду. Ти будеш в безпеці. Я обіцяю.

— Ні, — сказала пташка. — Будь ласка! Не замикай мене. Я хочу, щоб ти мене просто вбила.

— Але, — сказала Патриція, більше здивуючись з того, що пташка відмовляється від її захисту, ніж з того, що вона вміє говорити. — Я можу тримати тебе в безпеці. Я можу приносити тобі жучків, насіння, що завгодно.

— Неволя гірша за смерть для такого птаха, як я, — сказав горобець. — Слухайте, ви чуєте, як я розмовляю.