Гра престолів - Джордж Мартін

Пан Барістан Селмі з’явився на виклик першим, виблискуючи білосніжним корзном та полив’яною лускатою бронею.

— Панове добродії, — мовив він з порога, — тепер моє місце біля молодого короля. Красно прошу вас відпустити мене до нього.

— Ваше місце зараз тут, пане Барістане, — заперечив Нед.

Наступним прийшов Мізинець, усе ще в синьому оксамиті та срібній делії з пересмішниками, яку мав на собі минулої ночі. Чоботи вкривав дорожній пил.

— Панове, — привітався він, а тоді, загадково посміхнувшись, обернувся до Неда. — Ваше невеличке доручення виконане, пане Едарде.

Варис увійшов разом з пахощами лаванди, рожевий від купелі, з чисто вимитим та напудрованим обличчям, не видаючи ані звуку м’якими сандалями.

— Пташки проспівали мені сумну звістку, — мовив він, сідаючи. — Держава плаче в жалобі. Чи не почати нам засідання?

— Щойно з’явиться князь Ренлі, — відповів Нед.

Варис кинув на нього співчутливий погляд.

— На жаль, князь Ренлі поїхав з міста.

— Поїхав з міста?!

Попри все, Нед дуже розраховував на підтримку Ренлі.

— Виїхав крізь потерну за годину до світанку в товаристві пана Лораса Тирела і приблизно п’ятдесяти вояків супроводу, — повідомив Варис. — Востаннє бачені, вони мчали учвал на південь, поспішаючи, без сумніву, до Штормоламу або Вирію.

«От тобі й сотня мечів від Ренлі.» Недові не сподобалося, чим це відгонить, але що ж поробиш. Він витяг останнього Робертового листа.

— Король прикликав мене до себе минулої ночі й наказав записати його останню волю. Князь Ренлі та великий маестер Пицель свідчили прикладення Робертом печатки до цієї грамоти, яку має відкрити рада по смерті короля. Пане Барістане, будьте ласкаві.

Регіментар Королегвардії уважно вивчив грамоту.

— Це печатка короля Роберта, ціла та недоторкана. — Він відкрив листа і прочитав його. — Цією грамотою князя Едарда Старка призначено господарем на державі. Князь отримує верховну владу як намісник до повноліття спадкоємця престолу.

«Так сталося, що він уже повнолітній» — майнула в Неда думка, але він не вимовив її вголос, бо не довіряв ані Пицелеві, ані Варисові, а пана Барістана честь зобов’язувала захищати та оберігати того хлопчиська, якого Регіментар вважав новим королем. Старий лицар так просто не залишить Джофрі. Необхідність обманювати залишала у роті гіркий присмак, але Нед розумів, що просуватися треба поволі, не патякати зайвого про свої наміри і грати в цю гру, поки його влада як намісника держави не зміцниться. Успадкування престолу можна буде обговорити тоді, коли Ар’я та Санса повернуться до Зимосічі, а князь Станіс прибуде до Король-Берега з усіма своїми силами.

— Тепер я прошу присутню тут королівську раду затвердити мене на посаді господаря і намісника, як цього бажав покійний Роберт, — вів далі Нед, спостерігаючи за обличчями і намагаючись вгадати, які думки ховаються за напівзаплющеними очима Пицеля, лінивою посмішечкою Мізинця, збентеженим посмикуванням Варисових пальців.

Раптом відчинилися двері. Всередину ступив Товстун Том.

— Прошу пробачити, панове, але королівський підкоморій наполягає…

Коронний підкоморій ввійшов і схилився у поклоні.

— Вельможні панове, король вимагає негайної присутності малої ради у престольній палаті.

Нед очікував, що Серсея швидко завдасть удару. Виклик не став несподіванкою.

— Король помер, — відповів він, — але ми все ж прийдемо. Томе, будь ласкавий, збери для нас супровід.

Мізинець подав Недові руку, щоб допомогти зійти сходами донизу. Варис, Пицель, пан Барістан рушили слідом. Ззовні башти чекала подвійна вервечка стражників у кольчугах та сталевих шоломах, загалом восьмеро. Сірі делії смикало вітром, поки сторожа крокувала двором. Ланістерівського кармазину ніде не було видно, але Неда втішило, що на мурі та коло воріт стояло багато золотих кирей.

Янос Слинт зустрів їх коло дверей до престольної палати, узброєний у візерунчасті чорно-золоті лати, з високим шоломом під пахвою. Тисяцький незграбно вклонився раді, а його стражники штовхнули важкі й великі дубові двері, оздоблені спижем, двадцяти стоп заввишки.

Коронний підкоморій ввів їх досередини.

— Вітайте їхню милість Джофрі з домів Баратеон та Ланістер, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя та на державі господаря! — проспівав він.

До дальнього кінця палати, де на Залізному Престолі чекав Джофрі, була неблизька дорога. Тримаючись за Мізинця, Нед Старк повільно шкутильгав та підстрибував, щоб підібратися до хлопчиська, який насмілився звати себе королем. Інші йшли слідом. Уперше він долав цей шлях верхи на коні, з мечем у руці. Під поглядами таргарієнівських драконів зі стін палати він тоді зігнав Хайме Ланістера з цього престолу. А зараз питав себе, чи Джофрі зійде з нього так само легко.

Біля підніжжя престолу серпом вишикувалися п’ятеро лицарів Королегвардії — усі, окрім пана Хайме та пана Барістана. Вони були вбрані у повні панцирні обладунки з полив’яної криці від п’ят до голови; довгі білі корзна висіли з плечей, а до лівих рук були припасовані сяючі білі щити. Серсея Ланістер з молодшими дітьми стояла позаду пана Бороса та пана Мерина. Королева була вдягнена у шовкові шати кольору морської зелені, облямовані мирійським мереживом, схожим на білу морську піну. На пальці вона мала золотого персня зі смарагдом завбільшки з голубине яйце, а на голові — таку ж діадему.

Над усіма ними серед гостряків престолу сидів принц Джофрі у шитому золотом жупані та червоному оксамитовому корзні. Біля підніжжя вузьких крутих сходів до престолу стояв Сандор Клеган у кольчузі, попелясто-сірих бляхах та своєму шоломі у вигляді вишкіреної собачої голови.

Позаду престолу розташувалися двадцятеро ланістерівських стражників з мечами на пасах, у кармазинових накидках на плечах та зі сталевими левами на шоломах. Але Мізинець начебто дотримав обіцянки: уздовж стін, перед Робертовими гобеленами з замальовками ловів та битв, струнко вишикувалися золотокирейники міської варти. Кожен зі стражників тримав при боці списа у вісім стоп завдовжки з вістрям воронованого заліза. Їх було уп’ятеро більше, ніж ланістерівської сторожі.

Поки вони дісталися престолу, Недова нога перетворилася на пекучий згусток болю. Він не знімав долоню з Мізинцевого плеча, силуючись утриматися на ногах.

Джофрі підвівся з престолу. Його червоне оксамитове корзно було гаптоване золотим візерунком: півсотні розлючених левів з одного боку, півсотні здиблених оленів з іншого.

— Я наказав раді розпочати необхідні приготування до мого коронування, — оголосив хлопець. — Бажаю, щоб воно відбулося не пізніше, як за два тижні. Сьогодні ж я прийматиму присяги на вірність від моїх відданих радників.

Нед видобув грамоту Роберта.

— Пане Варисе, будьте ласкаві показати це ясновельможній пані Ланістер.