Гра престолів - Джордж Мартін
Четвертий розрубав його палицю навпіл, розколовши дерево і розрізавши олив’яну середину.
Схлипуючи, Ар’я повернулася і побігла.
Вона промчала крізь кухні та маслоробні, засліпнувши від жаху, вивертаючись між кухарями та кухарчуками. Служниця при хлібопікові ступила просто перед нею, несучи дерев’яну тацю. Ар’я збила її на підлогу, розкидавши запашні свіжоспечені хлібини. Почула позаду себе крики, крутнулася навколо огрядного різника, що глипав на неї з розкритим ротом, тримаючи у червоних до ліктів руках тесак для м’яса.
В голові буяло усе разом, чого її вчив Сиріо Форель. «Прудка, мов сарна. Тиха, мов тінь. Страх ріже глибше, ніж меч. Стрімка, мов змія. Спокійна, мов тиха вода. Страх ріже глибше, ніж меч. Сильна, мов ведмідь. Люта, мов росомаха. Страх ріже глибше, ніж меч. Той, хто боїться програти, вже програв. Страх ріже глибше, ніж меч. Страх ріже глибше, ніж меч. Страх ріже глибше, ніж меч.»
Руків’я дерев’яного меча було слизьке від поту. Досягши баштових сходів, Ар’я важко дихала. На мить вона стала, мов вкопана. Вгору чи вниз? Побігши вгору, вона б потрапила до накритного мосту через малий двір до Башти Правиці, але там її напевне чекали. «Не роби того, чого від тебе чекають» — колись сказав Сиріо Форель. Ар’я побігла вниз, колами, перестрибуючи через дві-три вузькі кам’яні сходинки. Вона опинилася у склепінчастому підвалі, схожому на печеру, оточена стосами пивних барил у дванадцять стоп заввишки. Світло пробивалося сюди крізь вузькі похилі вікна високо у стіні.
Підвал нікуди не вів. Єдиний вихід був там, де вона увійшла. Тими сходами повертатися вона не сміла, але ж і залишатися не могла. Вона мала знайти батька і розповісти, що сталося. Батько захистить її від біди.
Ар’я запхала дерев’яного меча за пояс і почала лізти, перестрибуючи з одного барила на інше, поки не допалася вікна. Вхопившись за камінь обома руками, підтягнулася вгору. Стіна була зо три стопи завтовшки, а вікно — наче прокопаний у ній прохід, що вів догори й назовні. Ар’я поповзла до світла, звиваючись. Коли голова виткнулася на поверхню землі, вона роззирнулася двором і побачила Башту Правиці.
Товстелезні дерев’яні двері були вибиті й порубані — напевне, сокирами. На сходах простягся покійник: обличчям униз, заплутавшись у власному одязі, червоніючи від крові кольчужною спиною. На покійнику була сіра вовняна делія, облямована білим єдвабом, з жахом усвідомила дівчинка. Але не розібрала, хто то був.
— Ні, — прошепотіла вона.
Що тут сталося? Де її батько? Чому по неї прийшли кармазинники? Вона згадала, що казав чоловік з жовтою бородою того дня, коли вона знайшла чудовиськ. «Один Правиця помер, то чому б і не другий?» Ар’я відчула сльози на очах і затамувала подих, прислухаючись. Почула звуки бою, вигуки, вереск, брязкання заліза. Все це чулося з вікон Башти Правиці.
Отже, вона не могла повертатися. Її батька…
Ар’я заплющила очі. Налякана, вона не сміла навіть ворухнутися. Вони вбили Джорі, Вила та Геварда, а ще того стражника на сходах, хто б він не був. Могли вбити і батька. Ба навіть її, якби упіймали. «Страх ріже гірше, ніж меч» — мовила вона уголос, але прикидатися водотанцівницею було безглуздо. Сиріо Форель — ось справжній водотанцівник, і білий лицар уже, мабуть, убив його. А вона — лише маленька, самотня, налякана дівчинка з дерев’яним мечем.
Вона виповзла надвір, сторожко споглядаючи навколо, поки спиналася на ноги. Замок здавався покинутим людьми. Але ж Червоний Дитинець ніколи не стояв покинутим. Мабуть, усі люди ховалися всередині, засунувши двері як слід. Ар’я кинула палкий погляд на вікна своєї опочивальні, потім рушила геть від Башти Правиці, тримаючись якнайближче до стіни, рухаючись від тіні до тіні. Вона уявила, що це знову котячі лови… от лишень кішкою тепер була вона, і якщо її спіймають, то вб’ють.
Перебігаючи між будівлями та через мури, тримаючись спиною до каменя, коли тільки можливо, щоб ніхто не застав її зненацька, Ар’я дісталася стаєнь майже без пригод. Поки вона просувалася краєм внутрішнього двору, поруч пробіг десяток золотокирейних стражників у обладунках, але не знаючи, на чиєму вони боці, Ар’я тільки пригнулася нижче у тіні та пропустила їх повз себе.
Гулен, що був конюшим у Зимосічі, відколи Ар’я пам’ятала себе, лежав купою на землі коло дверей стайні. Його проштрикнули стільки разів, що сорочку ніби прикрасили червоні квіти. Ар’я була певна, що він мертвий, та коли підкралася ближче, Гулен розплющив очі.
— Ар’я-Підніжка, — прошепотів вірний слуга дому Старк. — Маєш… попередити… пана батька…
Червона слина взялася пухирями в нього на губах. Конюший заплющив очі й замовк назавжди.
Всередині лежали ще тіла: машталір, з яким вона гралася, і троє батькових стражників. Віз, закладений ящиками та скринями, стояв покинутий коло дверей. Мабуть, покійники вантажили його для виїзду в гавань, коли на них напали. Ар’я підібралася ближче. Один із мерців був Десмонд, який показав їй меча і присягнувся обороняти батька. Він лежав на спині й вдивлявся у стелю сліпими очима, по яких повзали мухи. Поруч лежав убитий в червоній киреї та шоломі з левом дому Ланістер. Лише один. «Кожен північник вартий десяти отих південних жевжиків» — казав їй Десмонд.
— Брехун! — вигукнула вона, з раптовою люттю хвицьнувши тіло ногою.
Коні непокоїлися у стійлах: пирхали та іржали, зачувши запах крові. Єдина Ар’їна задумка для порятунку полягала у тому, щоб засідлати коня і тікати з дитинця та міста. А далі тримайся королівського гостинця — і доїдеш просто до Зимосічі. Тож вона рішуче зняла зі стіни повід та іншу збрую.
Пробираючись позаду воза, вона примітила одну скриню. Мабуть, її збили з воза під час бійки або впустили, коли вантажили. Скриня тріснула, віко розчахнулося, речі сипонули долівкою. Ар’я впізнала шовкові, оксамитові та єдвабні одежини, яких ніколи не вдягала. Але ж на королівському гостинці їй знадобився б теплий одяг, а ще…
Ар’я впала на коліна у грязюку серед розкиданого одягу. Знайшла собі важкого вовняного кобеняка, оксамитову спідницю, шовкову сорочку, трохи спідньої білизни, вишиту матір’ю для неї сукню, срібне дитяче наруччя, яке могла продати в дорозі. Відкинувши відламане віко, щоб не заважало, вона полізла всередину в пошуках Голки. Її вона сховала на самому дні, під усіма речами, але коли скриня падала, усе попереверталося та сплуталося.
