За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

було вже неможливо. Над золотавим морем повівав теплий вітерець, плавучий сад мінився блакитними, срібними та смарагдовими переливами, згори немов посміхалося небо — та все це враз ніби перетворилося лишень на барвисту заставку на полях книги, а текстом у ній було ось це безжально розтерзане, спотворене створіння, що трепетало у нього під ногами. Ренсомові ніяк не вдавалося ні погамувати, ні навіть зрозуміти почуття, яке його охопило. Він повторював собі, що такі істоти, мабуть, не здатні відчувати біль так, як ми, та це не допомагало. Серце в нього калатало не тільки від співчуття до чужого болю. Сталося щось жахливо непристойне, і це викликало в його душі пекучий сором. Йому подумалося, що краще б уже цілого всесвіту просто не існувало, якщо у ньому мають діятися такі страшні речі. Хоч теоретичні міркування і підказували, що подібні примітивні організми майже не відчувають болю, Ренсом усе ж вирішив, що треба покласти стражданням жаби край. У нього не було ні черевиків, ні каменя, ні палиці, тож убити її виявилося не такою вже й простою справою. Вже за хвилину він зрозумів, що зробив дурість, та відступати було пізно. Нехай навіть такі створіння страждають мало, тепер ці страждання не применшилися, а тільки примножилися. Так чи так, а з цим треба було покінчити. Марудитися довелося довго, чи не годину, і коли знівечене тільце нарешті зовсім затихло, а Ренсом зійшов до води помитися, його нудило і трусило. Здавалося б, це доволі дивно — адже йому випало колись повоювати на Сомі, — але ж недарма архітектори кажуть, що великою виглядає споруда чи маленькою, залежить тільки від того, звідки на неї дивитися.

Врешті-решт він підвівся і рушив далі, та вже за мить здригнувся, наддав ходи і знов глянув униз, а тоді раптом став як укопаний, сховав обличчя у долонях і вголос увізвав до неба, благаючи припинити це страхіття або хоч пояснити, що відбувається. Повздовж усього берега лежали одна за одною понівечені жаби. Обережно обходячи їх, Ренсом подався далі. Десять, п’ятнадцять, двадцять… двадцять перша лежала там, де ліс своєрідним клином впритул підступав до води. Він ступив під дерева, вийшов з іншого боку і… знову завмер на місці: просто перед ним, на відстані якихось тридцяти футів, стояв Вестон — одягнений, але простоволосий, — розпанахуючи чергову жабу. Спокійно, наче хірург на операції, професор увігнав у неї довжелезного нігтя вказівного пальця і розтяв повздовж тулуба… досі Ренсом якось і не помічав, що у нього такі довгі нігті. Тим часом Вестон завершив операцію, відкинув криваві рештки геть, підняв голову — і їхні очі зустрілися.

Ренсом не зронив ані слова — у нього просто відібрало мову. Перед ним стояв чоловік цілком здоровий, судячи зі спокійної постави та щойно продемонстрованих сильних, упевнених рухів. Зріст, будова тіла, колір шкіри і волосся, риси обличчя — все це було Ренсомові добре знайоме і свідчило, що то був, звісно, Вестон. Та найстрашніше полягало у тому, що водночас упізнати його було годі. Він виглядав не хворим — він виглядав мертвим. Обличчя, яке тільки що схилялося над скаліченою жабою, набуло тієї моторошної сили, що її, трапляється, набуває обличчя мерця; тоді ті, хто знав покійного за життя, просто не можуть на нього дивитися, попри всі свої намагання перебороти чи бодай приховати відразу. Невиразний рот, незмигний погляд очей, щось важке і явно неорганічне у складках шкіри на щоках — все це ясно говорило: «Я, може, й подібний зовні на тебе, але між нами немає нічого, абсолютно нічого спільного». Саме тому Ренсом якийсь час просто не міг говорити. З якими словами, з якими проханнями чи погрозами можна було звернутися до ось цього? І тут він зрозумів — попри шалене небажання це розуміти, попри всю логіку та всі накопичені за життя стереотипи, — що насправді перед ним не людина, що того Вестона, якого він знав, більше немає, а Переландрою пересувається лишень Вестонове тіло, де оселилося, оберігаючи його від розкладу, якесь геть інше, відмінне від людського життя.

Воно мовчки дивилося на Ренсома і врешті-решт посміхнулося. Ми часто говоримо про диявольську посмішку; Ренсом і сам не раз згадував про неї у розмовах, та щойно тепер збагнув, що ніколи не сприймав цих слів серйозно. Посмішка ця не була ні гіркою, ні лютою, ні зловісною — у звичному розумінні; щобільше, в ній анітрохи не відчувалося насмішки чи глуму. Радше в ній проглядала простодушність дикуна, який мовби запрошує у світ своїх розваг, так, ніби ці розваги приємні геть усім, цілком природні, і нікому навіть на думку не спаде встрявати через них у якусь суперечку. У тій посмішці не було й натяку на сором чи збентеження, за нею нічого не ховалося. Істота, яка стояла перед Ренсомом, не грішила супроти добра — вона добра просто не відала. Ренсом усвідомив, що досі ставав свідком тільки якихось непослідовних та нерішучих, по суті, половинчастих проявів зла. Натомість тут перед ним постало створіння абсолютно цілісне, в якому зло сягнуло краю, перейшло всі мислимі межі, подолало всі перепони; створіння це — Ренсом аж здригнувся від моторошного здогаду — перебувало у стані, вельми схожому на невинність. Воно знаходилося поза межами пороку так само, як Владарка знаходилася поза межами чесноти.

Істота спокійно стояла й посміхалася; так минуло хвилин дві, не менше, а тоді Ренсом ступив крок уперед, хоч і не надто ясно уявляв, що робити далі. Раптом він спіткнувся й упав; піднятися на ноги було чомусь на диво важко, і ледь підвівшись, він знов опинився на землі. На мить — принаймні, так йому здалося, — все навколо оповила темрява, в якій наче гуркотів добрий десяток потягів; по тому золоте небо та веселкові хвилі повернулися, і він збагнув, що втратив свідомість і тепер приходить до тями. Довкруги нікого не було, і поки Ренсом лежав, не маючи ні сили, ні, зрештою, бажання підніматися, йому спало на думку, що деякі давні філософи та поети, вочевидь, мали рацію, коли стверджували, що одна з найгірших тортур у пеклі полягає у спогляданні диявола. Досі він вважав це звичайнісіньким вимислом, тепер же зрозумів, що про це знають навіть діти: кожна дитина вам скаже, що бувають обличчя, на які просто неможливо дивитися. Тож, виявляється, діти, поети і філософи таки праві. Над усіма світами ясніє світлий лик, просто споглядати який — незбагненна, безмежна радість, а в безодні під усіма світами чатує страхітливе обличчя, один лишень погляд