За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

невидимим тепер островом ще з прадавніх-давен, і почалося це задовго до того, як він опинився на Переландрі, як пам’ятав себе, як народився, як на Землі з’явилися люди, — словом, ще перед початком часів. Ця туга була гострою і солодкою, несамовитою і святою — всі ці ознаки дивним чином зливалися тут воєдино; у будь-якому світі, де нерви відмовилися б коритися волі, вона була б іще й пристрасною і звабливою — та тільки не тут, не на Переландрі. Вони зупинилися, і Ренсом, простягнувши вперед руку, торкнувся трави, а тоді переліз через голову дивовижної рибини і ступив на пружну, піддатливу поверхню острова. Хоч і недовго перебував він на Твердій Землі, а все ж устиг за цей час трохи розучитися ходити землею плавучою і не раз упав, доки наосліп ішов розколиханим берегом. Втім, падати тут теж було приємно. Навколо росли дерева, і коли руки натрапляли на щось кругле, гладеньке та прохолодне, Ренсом, не вагаючись, підносив його до рота. Таких плодів куштувати йому ще не доводилося: на смак вони виявилися ще кращими, ніж ті, що їх він пробував раніше. Владарка таки мала рацію, коли сказала, що у її світі найкращий плід той, який їси тієї миті. За день Ренсом добряче натомився, та ще більше його розморило відчуття цілковитого задоволення; невдовзі він міцно заснув.

Прокинувся він через кілька годин, коли навколо ще панувала темрява. Щось його розбудило; за мить стало зрозуміло, що саме то було. Десь неподалік чулися голоси, чоловічий і жіночий. Здавалося, розмовляли зовсім поруч, але поночі на Переландрі розгледіти щось на відстані простягнутої руки не легше, ніж на відстані, скажімо, милі. Ренсом одразу ж здогадався, хто це, хоч голоси у непроглядному мороці звучали якось дивно, та й облич співрозмовників він не бачив, тож їхній вираз зоставався для нього таємницею.

— Цікаво, — мовив жіночий голос, — невже у вашому світі всі постійно повторюють одне й те ж? Я ж уже сказала, що нам не можна залишатися на Твердій Землі. Чому ти не заговорив про щось інше чи взагалі не замовк?

— Бо все це дуже дивно, — відповів чоловічий голос. — У моєму світі Малелділ діє зовсім інакше. Крім того, Він же не заборонив вам думати про те, щоб пожити на Твердій Землі.

— Навіщо думати про те, чого ніколи не буде?

— У нашому світі тільки те й роблять. Ми складаємо разом слова, описуючи події, яких ніколи не було, і місця, яких ніколи не існувало; це чудові слова, та й докупи ми їх складаємо непогано, а потім розповідаємо одне одному. Називається це оповідками або поезією. У тому древньому світі, про який ти згадувала, на Малакандрі, робили так само. Це і приємно, і цікаво, і мудро.

— Що ж у цьому мудрого?

— Розумієш, світ складається не тільки з того, що є, але й із того, що могло б бути. Малелділ знає і те, й інше, і хоче, щоб і ми все це знали.

— Я про таке ніколи раніше не думала. Коли я розмовляла з Пістрявим, мені здавалося, що в мене, наче в дерева, гілки розростаються дедалі ширше і ширше. Але це вже взагалі незрозуміло! Відходити від того, що є, і приходити до того, що могло б бути, і говорити про це, і щось робити… і все це — поряд із справжнім світом… Треба буде спитати у Владаря, що він про це думає.

— Увесь час ти до цього повертаєшся: «Якби ми з Владарем не розлучилися…»

— Так, так… Це теж одне з того, що могло б бути. Світ міг би бути таким, щоб ми з Владарем ніколи не розлучалися.

— Та ні, не світ — ви самі, ваше життя. У світі, де люди живуть на Твердій Землі, вони ніколи раптово не розлучаються.

— Але ж ти пам’ятаєш, що нам не можна жити на Твердій Землі.

— Так, але ж думати про це Малелділ вам не заборонив. Можливо, Він для того й не дозволив вам там жити, щоб ви мали про що думати, щоб у вас було що вигадувати.

— Я подумаю про все це і попрошу Владаря зробити мене старшою у цьому.

— Як же мені хочеться зустрітися з твоїм Владарем! Але навряд чи він старший за тебе у тому, що стосується вигадки.

— Твої слова схожі на безплідне дерево. Владар завжди старший за мене в усьому.

— Але ж ми з Пістрявим уже зробили тебе старшою у тому, про що Владар тобі ніколи не говорив. Це — благо, якого ти не сподівалася, адже думала, що завжди дізнаватимешся про все від Владаря; та ось Малелділ послав тобі інших людей, про яких ти ніколи й гадки не мала, і вони розповіли тобі те, чого не знає і сам Владар.

— Здається, я починаю розуміти, навіщо нас із Владарем розлучили. Дивне й велике благо дарує мені Малелділ!

— А якби ти не схотіла мене слухати і все твердила, що спитаєш у Владаря? Хіба ти не відмовилася б тоді від плоду, який трапився на твоєму шляху, заради того плоду, який хотіла знайти спочатку?

— Це дуже складне запитання, чужинцю. Малелділ чомусь не допомагає мені відповісти на нього.

— Хіба ти не розумієш, чому Він цього не робить?

— Та ні, не розумію.

— Ми з Пістрявим, відколи прибули до твого світу, пояснили тобі багато різних речей, про які не згадував Малелділ. Хіба не видно, що Він трохи відпускає тебе від себе?

— Як це? Адже Він — повсюди, куди б ми не пішли.

— Так, але Він повсюди трохи в іншому розумінні. Він робить тебе старшою, даючи змогу дізнаватися про все не від Нього самого, а від інших людей — через розмови, запитання й відповіді, які ти потім обдумаєш.

— Авжеж, я це бачу.

— Він робить тебе дорослою, цілісною — адже поки що тебе створено тільки наполовину, бо ж тільки тварини нічого не роблять самі по собі. Тепер, коли ти зустрінешся з Владарем, то зможеш багато чого йому розповісти. Ти будеш старшою і зробиш старшим його.

— Малелділ такого не допустить. Це буде наче плід, у якого немає смаку.

— Та ні, смак буде — для Владаря. Тобі ніколи не спадало на думку, що він іноді просто втомлюється бути старшим? Хіба він не любив би тебе ще більше, якби ти була мудрішою за нього?

— Це те, що ти називаєш поезією, чи правда?

— Правда.

— Але хіба можна любити більше? Так само можна сказати, що якась річ буде більшою