За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

— Але навіщо тоді…

— Щоб ти могла її порушити — навіщо ж іще? Ця заборона не є благом сама по собі. В інших світах її немає. Вона стоїть між тобою і спокійним, упорядкованим життям, яким керуватимеш ти сама. Значить, Малелділ сам ясно показує тобі, що це — випробування, велика хвиля, яку ти мусиш подолати, щоб стати справді дорослою, щоб по-справжньому від Нього відділитися.

— Якщо все це так важливо для мене, то чому Він сам не заронив у мій розум таких думок? Про все це я дізнаюся від тебе, чужинцю. Його ж голос навіть пошепки не підтверджує твої слова.

— Хіба ти не розумієш, що власне цього й не може бути? Адже ж Малелділ прагне, дуже прагне побачити, як Його створіння стає цілком самостійним, покладається на свій розум і відвагу, навіть всупереч Йому. Проте хіба може Він наказати тобі так учинити? Це тільки все зіпсувало б, бо ж усе, що ти зробиш за Його велінням, ти зробиш разом із Ним. Тільки це — одне-єдине з усього, чого Він прагне, — має діятись без Його участі. Невже ти думаєш, що Йому не набридло бачити у своєму створінні тільки себе самого? Навіщо тоді взагалі було творити? Ні, Він прагне зустріти врешті-решт когось іншого, когось такого, чия воля не буде беззастережно належати тільки Йому.

— Якби ж я знала це напевне…

— Він не повинен та й не може тобі цього сказати. Єдине, що Йому залишається, — це доручити комусь іншому зробити це за Нього. Так Він і вчинив. Хіба ж не з Його волі я перетнув Глибокі Небеса, щоб навчити тебе всьому тому, чому Він і сам би тебе навчив, якби тільки міг?

— Владарко, — обізвався нарешті Ренсом, — ти можеш вислухати і мене?

— Звичайно, Пістрявий.

— Цей чоловік каже, що заповідь, пов’язана з Твердою Землею, відрізняється від усіх інших, бо її немає в інших світах і ми не бачимо, у чому полягає користь від неї. І тут він має рацію — це справді так. Проте якщо послухати його далі, то ця заборона різниться від решти тільки для того, щоб ти могла її порушити. А якщо тут є і якась інша причина?

— І яка ж це причина, Пістрявий?

— Гадаю, Малелділ встановив таку заповідь для того, щоб ти додержувалася її лишень заради послуху. Виконуючи волю Малелділа в усьому іншому, ти робиш те, в чому сама вбачаєш благо; виконуєш Його волю, але не тільки заради неї самої. Чи вдовольниться цим справжня любов? Хіба спізнала б ти радість послуху, якби не існувало заповіді, єдина причина якої — виконання Його волі? Ти сама сказала, що всі звірі охоче послухалися б тебе, якби ти звеліла їм стати на голову. Значить, тобі зовсім не важко зрозуміти мої слова.

— О, Пістрявий! — вигукнула Владарка. — Це найкраще з усього, що ти сказав. Ти зробив мене набагато старшою, але не так, як він. Я чудово розумію, що саме ти маєш на увазі. Нам не можна відступати від волі Малелділа; проте натомість Він дав нам можливість відступати від нашої волі. А зробити це можна тільки встановивши ось таку заповідь. Я почуваюся зараз так, ніби вийшла через дах світу у Глибокі Небеса, де неподільно владарює любов. Дивитися на Тверду Землю й відкидати при цьому будь-яку думку про те, що там можна жити… це завжди приносило втіху, але тільки тепер я збагнула її суть. — Обличчя Владарки аж сяяло, коли вона промовляла ці слова, та раптом ним ковзнула тінь здивування. — Послухай, Пістрявий, — додала вона, — якщо ти ще такий молодий, як він каже, то звідки тобі все це відомо?

— Він каже, що я молодий, але це не так.

Раптом заговорила Вестонова подоба, і тепер її голос звучав гучніше і сильніше, ніж доти, й узагалі вже не нагадував голос того справжнього, колишнього Вестона.

— Я старший за нього, і він не наважиться це заперечувати. Ще до того, як з’явилася на світ прамати його праматері, я вже був старший, настільки старший, що йому годі собі й уявити. Я був із Малелділом у Глибоких Небесах, де він не бував ніколи, і чув предвічні ради. Та й у порядку створення я значно, значно старший за нього; поряд зі мною він — ніщо. Правда це чи ні?

Навіть тепер мертвотне обличчя не повернулося до Ренсома, та він розумів, що і Вестонова подобизна, і Владарка чекають на його відповідь, і вже готовий був збрехати, та слова завмерли в нього на вустах. У цьому світі хоч-не-хоч доводилося говорити тільки правду, навіть якщо ця правда могла виявитися згубною. Він облизав губи, подолав приступ нудоти і відповів:

— У нашому світі старший не завжди означає мудріший.

— Поглянь на нього, — мовило Вестонове тіло до Владарки. — поглянь, як зблідли у нього щоки і змокріло чоло. Ти ще такого не бачила, та відтепер побачиш ще не раз. Ось що буває з дрібними створіннями, коли вона наважуються виступити супроти великих, — і це тільки початок.

Від страху у Ренсома по спині забігали мурашки. Врятувало його лишень обличчя Владарки. Зло, яке стояло поруч із нею, вочевидь, не мало на неї жодного впливу. Складалося враження, наче їх розділяє величезна відстань, яку можна здолати хіба років за десять, не менше. Невинність захищала її неймовірно міцними мурами, проте ця ж невинність піддавала її страшній небезпеці. Вона поглянула на Смерть, що стояла над нею, із здивуванням, ба навіть із веселим зацікавленням, і сказала:

— Але ж він має рацію стосовно цієї заповіді, чужинцю. Це тебе треба зробити старшим, хіба ти не бачиш?

— Я завжди бачу все цілісно, з усіх боків, він же — тільки частково. Так, щира правда, Малелділ дав вам можливість відступити від своєї волі — але від тієї, що криється найглибше.

— І в чому ж вона полягає?

— Найбільше тобі тепер хочеться одного — коритися Йому, завжди залишатися такою, якою ти є — лишень Його твариною, малою дитиною. Відступити від цього дуже важко, і саме в цьому й полягає Малелділів задум — адже відважитися на таке до снаги тільки найкращим, наймудрішим, найсміливішим. Тільки вони зможуть відмовитися від тієї убогості,