За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
За Вестоном, вочевидь, уже і слід прохолов — його ніде не було видно. Скидалося на те, що йому, попри всю неймовірність такого припущення, все ж вдалося якось покинути Тверду Землю, і Ренсома це дуже стривожило. Він і гадки не мав, на що здатен Вестон у своїй новій подобі. Залишалося сподіватися хіба на те, що професор просто знехтує Владаря з Владаркою як жалюгідних тубільців.
Було вже далеко пополудні, коли Ренсом, добряче натомившись, присів перепочити. Море майже втихомирилося, і хвилі, що й далі одна за одною накочувалися на всипаний гравієм берег, ледь сягнули б йому до колін. Ноги, що звикли вже до м’якої, пружної поверхні плавучих островів, нили й аж горіли, і він надумав охолодити їх у воді. Виявилося, що це надзвичайно приємно, тож Ренсом поволі зайшов у воду аж по пояс і стояв там у глибокій задумі, коли раптом зрозумів, що відблиски на воді трохи віддалік — то насправді ніякі не відблиски, а спина великої сріблястої рибини. «Цікаво, вона дозволить мені сісти на себе?» подумав він. Рибина підпливла просто до нього і ткнулася носом у ноги, ніби намагаючись привернути його увагу. Невже її хтось послав? Не встигла ця думка промайнути в нього у голові, як він вирішив провести експеримент і поклав руку їй на спину — вона навіть не спробувала ухилитися. Тоді Ренсом незграбно виліз на неї і всівся там, де її тіло звужувалося; рибина не ворушилася, та варто було йому відчути, що він міцно сидить у сідлі, як вона відразу ж попливла у відкрите море.
Якби Ренсом і хотів вернутися назад, то тепер йому навряд чи вдалося б це зробити. Озирнувшись, побачив, що зелені шпилі вже не впираються просто в небо над головою, а обриси заток і мисів потроху стираються, зливаючись у єдину берегову лінію. Безперервний шум прибою стих, і до вух долинало тільки лагідне, тихе плюскотіння. Плавучих островів попереду виднілося чимало, проте звідси він бачив лише верхівки дерев, коли їх піднімало на черговому гребені. Одначе рибина, здавалося, добре знала, куди пливе, бо проминала один острів за іншим, навіть до них не наближаючись.
Могутні плавники невтомно розтинали воду; так минуло більше години, а тоді увесь світ навколо на кілька секунд пойнявся зеленими та фіалковими переливами і немов пірнув у пітьму.
Хтозна чому, та Ренсом почувався цілком спокійно, плавно піднімаючись та опускаючись пологими схилами невисоких водяних пагорбів у непроглядній темряві. Втім, темрява ця виявилася не такою уже й непроглядною: так, небо і море щезли, наче їх і не було, проте ген-ген унизу, у самому серці порожнечі, якою він, здавалося, тепер мандрував, з’явилися химерні подовгасті плямки бірюзового світла, які звивалися та кружляли десь там у морських глибинах; Ренсомові чомусь прийшли на пам’ять бачені колись на війні освітлювальні ракети — вони ось так само трохи розвіювали нічний морок. Спочатку світлі плямки були дуже далеко, та невдовзі ніби стали наближатися, і через кілька хвилин недалеко від поверхні вже пустувала ціла хмара мерехтливих створінь — і в’юнких вугрів, і рухливих тварин, повністю закутих у небачену броню, і якихось взагалі фантастичних істот, що наче зійшли зі старовинних гербів; поряд із ними морський коник із земних океанів, щиро кажучи, ризикував би просто залишитися непоміченим. Ренсомові аж рябило в очах — він бачив по двадцять-тридцять цих химерних створінь нараз. А незабаром серед усього цього тлуму морських кентаврів та драконів йому впало у вічі щось іще дивовижніше: чималі рибини — якщо тільки то були рибини, — котрі спереду так скидалися на людей, що, вперше їх помітивши, він подумав, що спить, і аж струсонув головою, аби прокинутись. Але ж ні — то був не сон, тут не могло бути помилки: ось промайнуло плече, он — профіль, а онде на якусь мить з’явилося лице: справжнісінькі тобі водяники чи русалки! На людей вони виявилися подібні ще більше, ніж здалося на перший погляд, і Ренсом не запримітив їх відразу хіба тому, що вираз обличчя у них зовсім не нагадував людський. То був вираз ані не ідіотський, ані не карикатурно-схожий на людський — як-от у земних мавп; ці обличчя скидалися радше на обличчя поснулих людей або, скажімо, на обличчя, в яких людське життя заснуло, а натомість прокинулося якесь інше — не тваринне і не диявольське, швидше, наприклад, ельфійське, котре з нашим ніяк не перетинається. Ренсомові пригадалася думка, яка вже приходила йому до голови, — про те, що міфи одного світу можуть виявлятися реальністю у світі іншому. Замислився він і над тим, чи не від цих морських створінь походять переландрійські Владар із Владаркою — безперечно, перші люди на цій планеті. Якщо таки від них, то як тоді було у нас? Невже ми й справді походимо від тих понурих почвар, яких так часто зображують на сторінках популярних книг про еволюцію? А що, коли давні міфи правдивіші за сучасні? Можливо, в італійських лісах і справді колись танцювали сатири? Та тут із чорної темряви попереду повіяло казковими пахощами, і всі глибокі думки про походження людства та міфологію вмить кудись зникли. Пахощі ставали дедалі чистішими, ніжнішими та сильнішими, в них наче злилися воєдино всі мислимі й немислимі насолоди. Ренсом добре знав цей аромат, він легко відрізнив би його від будь-якого іншого запаху у цілому всесвіті: то був нічний віддих плавучого острова, що гойдався на благодатних хвилях переландрійського океану. Дивно було відчувати тугу за місцем, де йому довелося перебувати зовсім недовго, та ще й таким далеким і, як по правді, геть чужим усьому людському родові. Чи, може, не таким уже й чужим? У нього почало складатися враження, наче він тужить за
