За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
— Владарко, — мовив Ренсом, — він говорить тобі не все. Така ж розмова вже відбувалася колись, у сиву давнину, і те, що він пропонує, вже колись було зроблено. Дуже давно, коли наш світ тільки починався, у нас теж була тільки одна жінка і тільки один чоловік, як-от ви з Владарем тут на Переландрі. І він стояв там, як стоїть оце зараз перед тобою, і розмовляв із тією жінкою, яку так само застав одну. Вона послухала його і порушила Малелділову заповідь, але не здобула натомість ні слави, ні радості. Я не можу пояснити тобі, що сталося потім, бо ти все одно цього не зрозумієш. Просто знай, що вся любов у нас ослабла й охолола, і тепер Малелділів голос долинає до нас ледь-ледь чутно, тож ми не набули великої мудрості. Жінка повстала проти чоловіка, а мати — проти дитини; їм хотілося їсти, а плодів на деревах не було, і весь їхній час ішов на пошуки їжі, відтак життя стало не легшим, а набагато важчим.
— Половину всього він тобі не сказав, — озвалися Вестонові мертві вуста. — Так, з’явилися труднощі, але разом із ними прийшла і слава. Люди власноруч зводили гори, вищі за ті, що здіймаються у вас на Твердій Землі, і створювали плавучі острови — більші за ваші, — на яких плавали океанами швидше за птахів. Їжі й справді не завжди вистачало, і будь-яка жінка могла віддати останній плід своїй дитині або своєму чоловікові і скуштувати натомість смерть, могла віддати їм усе; ви ж у своєму легкому, але такому вбогому житті граєтесь, голубите одне одного, їздите верхи на рибах, проте не можете зробити нічого путнього, доки не порушите заповіді. Так, здобути знання було непросто, але ті, хто його таки здобув, — а їх зовсім небагато, — перевершили інших настільки, наскільки ви перевершуєте тварин, і тисячі прагнули їхньої любові…
— Я, мабуть, трохи посплю, — раптом сказала Владарка. Досі вона слухала Вестонове тіло, широко розплющивши очі і навіть привідкривши рот, та коли дійшло до тисяч, що прагнули любові, вона зненацька позіхнула, ані гадки не маючи цього соромитись чи приховувати, — так могло б позіхнути, скажімо, кошеня.
— Зачекай, — затримав її Вестонів голос, — це ще не все. Він не сказав тобі, що власне через цю порушену заповідь Малелділ і прийшов у наш світ та став чоловіком. Пістрявий не наважиться цього заперечувати.
— Це так, Пістрявий? — запитала Владарка.
Ренсом стиснув кулаки так, що аж побіліли суглоби на пальцях. Несправедливість всього, що відбувалося, боляче його ранила. Як же це несправедливо… Як міг Малелділ сподіватися, що він зуміє боротися тут хоча б на рівних, коли зброю йому з рук вибили, коли брехати не можна, а правда може виявитися згубною? Це ж так несправедливо! Його залила гаряча хвиля обурення, а далі з головою затопила ще вища і потужніша хвиля сумнівів. А що, коли ворог все ж має рацію? Felix peccatum Adae… Навіть Церква сказала б йому, що непослух кінець кінцем призвів до добра. Поза тим він, Ренсом, і справді чоловік не надто рішучий, завжди з осторогою ставився до всього нового… То де ж брехня, де спокусник сказав неправду? На якусь мить у нього перед очима постало грандіозне видовище: велетенські-міста, могутні армії, швидкі кораблі, багаті бібліотеки, слава й велич поезії, що іскрометним водограєм б’є з трудів і честолюбних поривань людини… Хтозна, можливо, власне в цьому поступі, в цій творчій еволюції і полягає суть людського життя, щонайглибша істина буття? З усіх найпотаємніших шпарин у глибинах розуму — про їхнє існування він раніше й не здогадувався — враз стало підніматися і линути до Вестонової подоби щось дике, свавільне і прекрасне. «Це дух, справжній дух, — нашіптував йому внутрішній голос, — а ти — тільки людина. Він неухильно прямує до мети крізь століття, ти ж — тільки слабка людина…»
— То що ти на це скажеш, Пістрявий? — перепитала Владарка.
Чари раптом розвіялися без сліду — наче їх і не було.
— Скажу ось що, — заговорив Ренсом, підводячись на ноги. — Звісно, і це кінець кінцем призвело до добра. Хіба ж Малелділ тварина, щоб ми могли загородити Йому дорогу, чи рослина, яку ми можемо просто вирвати з землі, щоб вона не росла? Хай як ви вчините, Він так чи інакше приведе вас до блага. Але то буде вже не те благо, яке ви могли б здобути, прислухаючись до Його волі від самого початку, — те благо буде втрачене назавжди. У нашому світі Владар із Владаркою порушили заборону — і Він врешті-решт зробив так, що це призвело до блага. Проте все одно вони вчинили погано, і хто знає, що отримали б, якби не піддалися тоді спокусі. А були й такі, що жодного блага не отримали і ніколи не отримають. — Він повернувся до Вестонової подобизни і додав: — Розкажи їй усе! Яке благо отримали ви? Чи радієте, що Малелділ став чоловіком? Розкажи їй про те, що здобули ви, спонукавши Малелділа піти на смерть!
І тут сталося таке, що на Землі годі було б навіть уявити. Тіло, яке колись належало Вестонові, раптом закинуло голову, роззявило рота і завило — протяжно і сумно, геть по-собачому. Тієї ж миті Владарка, наче нічого й не трапилося, лягла на землю, заплющила очі і заснула. Їхній плавучий острів тим часом линув униз пологим схилом величезної океанської хвилі.
Ренсом не зводив погляду зі свого ворога, проте той, здавалося, не звертав на нього жоднісінької уваги. Очі у Вестонового тіла рухалися так, як зазвичай і рухаються у живої людини, але зрозуміти, куди вони дивляться і чи бачать щось взагалі, було дуже важко. Складалося враження, немов якась зовнішня сила вміло утримує їхній погляд у потрібному напрямку, змушує ворушитися губи, але сама сприймає все якось інакше, ніби збоку. Вестонова оболонка всілася — якщо тільки це можна так назвати — долі біля Владарчиної голови, по інший бік від Ренсома. Рухалося тіло якось штучно, не по-людськи; виглядало радше, наче воно не сіло само, а хтось підвів його до потрібного місця і там посадив, хоч водночас навряд чи вдалося б виокремити той чи інший рух, який можна було б упевнено назвати не властивим людині. Ренсомові спало на думку, що все це має такий вигляд, ніби хтось досконало вивчив, як має рухатися людина, і тепер
