За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
Зібравшись на силі, Ренсом підвівся і рушив на пошуки пекельної істоти. Треба спробувати перешкодити їй зустрітися з Владаркою або хоча б бути присутнім під час їхньої зустрічі. Хтозна, що йому вдасться зробити; принаймні, тепер у нього вже не було жодних сумнівів стосовно того, навіщо його відрядили на Переландру. Вестонове тіло, прилетівши сюди у космічному кораблі, стало знаряддям, своєрідним мостом, по якому на планету проник хтось іще — чи то те найвище, первісне зло, що його на Малакандрі називають Кривим Елділом, чи один із його послідовників — різниця, в принципі, не така вже й важлива. По спині у Ренсома бігали мурашки, ноги запліталися. Йому навіть дивно було, як узагалі можна, переживши такий жах, думати та ще й кудись іти; так на війні чи під час хвороби людина дивується, побачивши, скільки всього може знести. Ми знай повторюємо: «Ну, все, тепер я точно з’їду з глузду» або «Я цього не переживу», але залишаємось і при житті, і при своєму розумі, й далі виконуємо свій обов’язок.
Погода змінилася. Рівниною, якою він ішов, раз по раз стали пробігати хвилі, а небо ніби трохи зблідло — тепер воно було вже не золоте, а радше блідо-жовте. Море натомість потемніло, набувши майже бронзової барви; невдовзі острів став то підніматися, то опускатися на високих хвилях. Раз чи двічі Ренсомові довелося присісти, щоб трохи перепочити. Він просувався вперед дуже повільно і тільки через кілька годин раптом помітив на вершині пагорба дві людські постаті, які чітко вимальовувалися на тлі неба. За мить вони вже зникли з очей, бо пагорб покотився просто до Ренсома. Йому знадобилося ще добрих півгодини, щоб дійти туди. Вестонове тіло стояло, утримуючи рівновагу зі спритністю, на яку справжній Вестон ніколи не спромігся б, і розмовляло з Владаркою. Ренсома вразило, що вона не повернулася, щоб із ним привітатися, ба навіть, здавалося б, і не зауважила, як він підійшов і сів поряд із ними на м’яку траву.
— Так, ми ростемо, неабияк розростаємося вшир, — говорило Вестонове тіло, — коли складаємо оповідки чи поезії про те, чого нема, але могло б бути. Хіба, відмовляючись від цього, ти не відмовляєшся від плоду, який тобі даровано?
— Я відмовляюся не від поезії, чужинцю, — відповіла вона, — а лишень від тієї оповідки, яку ти вклав мені до голови. Я й сама можу вигадувати оповідки про своїх дітей чи про Владаря, про те, що риби літають, а звірі плавають. Та якщо я стану вигадувати оповідку про життя на Твердій Землі, то не знаю, як тоді бути з Малелділом. Не можу ж я сказати, що Він змінив своє веління, — так не годиться. А якщо вигадаю, наче ми живемо там всупереч Його волі, то це те саме, що придумати, ніби небо стало геть чорним, ніби вода більше не годиться для пиття, а повітрям не можна дихати. Крім того, я зовсім не розумію, що приємного у вигадуванні таких речей.
— Ти станеш мудрішою і старшою, — мовило Вестонове тіло.
— Ти знаєш напевне, що так і буде? — запитала Владарка.
— Звісно, — відповіло воно, — адже саме так стали могутніми і прекрасними жінки з мого світу.
— Не слухай його, — втрутився у розмову Ренсом. — Нехай іде геть. Не слухай його, забудь те, що він тобі наговорив.
Жінка вперше обернулася до нього, і він помітив, що відтоді, як вони востаннє бачилися, у ній відбулася якась зміна, хоч розгледіти, у чому саме вона полягає, було дуже непросто. Її обличчя не стало ні сумним, ні збентеженим, аж ніяк, проте на ньому можна було прочитати тепер ледь-ледь помітне вагання. Втім, вона явно зраділа, побачивши Ренсома, хоч і трохи здивувалася, почувши його голос; і вже з перших її слів йому стало зрозуміло, чому вона не привіталася з ним, коли він підійшов: просто їй ще зроду не доводилося розмовляти з двома людьми одночасно. Надалі це часом кидалося у вічі, адже вона трохи розгубилася, бо зовсім не вміла ловити дві репліки нараз чи швидко переводити погляд із одного співрозмовника на іншого. Іноді вона слухала тільки Ренсома, іноді — тільки Вестона, проте ніколи — їх обидвох.
— Чому ти заговорив до того, як він закінчив, Пістрявий? — запитала вона. — Там, у вашому світі, вас багато, і ви, напевне, часто сходитеся разом більше, ніж по двоє. Що ви тоді робите? Говорите по черзі? Чи, може, вмієте слухати багатьох відразу? Я ще замолода для цього.
— Я не хочу, щоб ти його слухала, — сказав Ренсом. — Він… — і тут йому забракло слів. «Поганий», «підлий», «брехливий» — усе це ще не має для неї жодного сенсу. Напруживши пам’ять, пригадав, що вони вже говорили колись про великого елділа, який тримався за старе благо, відкидаючи нове. Так, це, мабуть, єдиний спосіб хоч якось пояснити їй поняття зла. Він уже відкрив було рота, щоб заговорити, та тут Вестонів голос його випередив:
— Пістрявий не хоче, щоб ти мене слухала, бо прагне, аби ти залишалася молодою. Він не хоче, щоб ти скуштувала нових плодів, яких ніколи раніше не бачила.
— Навіщо йому це?
— Хіба ти не зауважила, — вів далі Вестонів голос, — що Пістрявий належить до тих людей, які завжди відступають перед новою хвилею і охоче повернули б ту хвилю, що вже відійшла в минуле? Хіба він не виказав себе вже у першій розмові з тобою? Пригадай, йому не було відомо навіть те, що відколи Малелділ став чоловіком, усе перемінилося, що тепер усі створіння, обдаровані розумом, матимуть людську подобу. Ти сказала йому про це, а він не зрадів, навпаки, засмутився, що не буде більше тих давніх пухнастих істот. Якби тільки можна було, він повернув би назад той прадавній світ. А коли ти попросила його навчити тебе смерті, він теж не схотів. Йому хотілося, щоб ти залишалася молодою і не знала смерті. Адже ж це він сказав, що можна й не зрадіти хвилі, яку посилає нам Малелділ, а так її злякатися, що дав би відрізати собі руки й ноги, тільки б вона не приходила.
— Ти думаєш, він ще такий молодий?
— У нашому світі кажуть — «поганий», —
