За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
Хвилину-другу він постояв на березі, неуважно дивлячись на хвилі і розмірковуючи про те, як бути далі. Зрештою повернувся і став підніматися на порослий травою схил, який замикав долину зліва, аж доки не опинився на більш-менш рівному місці, звідки було добре видно море. Воно вже не на жарт розбушувалося; рівний золотавий колір змінився безнастанною грою світла й тіні. Кілька секунд Ренсомові не вдавалося розгледіти плавучі острови, та ось на тлі неба з’явилися верхівки дерев — спочатку в одному місці, потім в іншому. Вітер, вочевидь, порозносив їх поверхнею океану… не встиг він додумати цю думку, як вони вже зникли у якійсь невидимій долині між височенними валами. Чи пощастить йому знову до них дістатися? Його раптом охопило відчуття самотності, яке тут-таки змінилося сердитим розчаруванням. Якщо Вестон помре чи навіть виживе, ув’язнений разом із ним на цьому острові, з якого годі вибратися, то що за небезпеку він, Ренсом, має відвернути від Переландри? Повернувшись отак думкою до себе самого, він усвідомив, що вже добряче зголоднів. На Твердій Землі йому не траплялися ще ні ягоди, ні фрукти. Можливо, це просто пастка, з якої уже не врятуватися. Ренсом гірко посміхнувся, пригадавши, з якою радістю проміняв уранці плавучий рай, де кожен гайок дарував неймовірну насолоду смаку й запаху, на цю безплідну скелю. А може, не така вона вже й безплідна? Попри втому, яка давала про себе знати щораз сильніше, Ренсом вирішив пошукати якоїсь їжі і вже зібрався було податися вглиб землі, коли швидка зміна кольорів навколо провістила наближення швидкоплинного переландрійського вечора. Він наддав ходи, але марно: не встиг спуститися у долину, а той лісок срібнолистих дерев, де залишився Вестон, уже лишень маячів попереду невиразною темною плямою. Ще кілька кроків — і навколо запанувала безпросвітна ніч. Ренсом спробував якось навпомацки дістатися туди, де лежали Вестонові речі, та тільки остаточно збився з дороги і заплутався. Тоді він всівся просто на землю і двічі чи тричі погукав Вестона на ім’я, проте відповіді не було. «Як добре все-таки, що я забрав у нього револьвер, — подумав Ренсом. — Що ж, qui dort dȋne,[13] так чи йнак до ранку нічого не вдієш.» Влігся долі, і вкрита мохом тверда земля видалася йому зовсім не такою зручною, як пружна поверхня плавучих островів, до якої він уже почав звикати. І це, й усвідомлення, що десь зовсім поруч лежить інший чоловік із широко розплющеними очима та затиснутим у зціплених зубах битим склом, і похмуре рокотіння хвиль, які одна за одною набігали на кам’янистий берег, — заснути йому довго не вдавалося. «Якби я жив на Переландрі, — пробурмотів він упівголоса, — Малелділові не довелося б забороняти мені жити на цьому острові. Очі б мої його не бачили.»
VIII
Спав Ренсом дуже неспокійно, його мучили якісь химерні сни, а прокинувся пізно, коли навколо вже зовсім розвиднілося. В роті у нього пересохло, шия боліла, руки й ноги заклякли. Так прокидатися на Переландрі Ренсомові ще не доводилося, і це було настільки незвично, що на якусь мить йому здалося, наче він знов опинився на Землі, а всі пригоди на островах, що плавають в океані Вранішньої Зорі, — то просто сон. Його охопило майже нестерпне відчуття втрати чогось важливого і надзвичайно приємного. Він рвучко сів, і це допомогло йому прийти до тями. «А все ж, як не крути, то було дуже схоже на те, як прокидаєшся зі сну», — промайнуло в голові. Голод і спрага відразу ж нагадали про себе, проте відчуття обов’язку переважило, і Ренсом вирішив насамперед подбати про хворого — хоч і не мав особливої надії на те, що зуміє йому допомогти. Озирнувся довкруги: лісок сріблястих дерев був ніби на місці, а от Вестона ніде не було видно. Він кинув погляд у бік моря і побачив, що човна на березі також немає. Припустивши, що вчора поночі заблукав і спустився не в ту долину, Ренсом почвалав до потічка, щоб утамувати спрагу, а коли, задоволено зітхнувши, підняв голову від води, на очі йому раптом потрапив невеликий дерев’яний ящик; неподалік валялися на землі дві консервні бляшанки. Думки змінювали одна одну надто повільно, і тільки через кілька секунд він усвідомив, що все ж знаходиться у тій же долині, а ще через кілька — що ящик відкритий і порожній. Але як міг Вестон після всього, що з ним сталося, за ніч оклигати настільки, щоб згорнути табір і податися геть, та ще й із усім своїм вантажем? Невже він наважився вийти в розбурхане море на тому хисткому човнику? Правда, за ніч шторм трохи вгамувався (хоч за переландрійськими мірками то були просто брижі якісь — так, нічого особливого), але хвилі все одно здіймалися ще доволі високо, й думка про те, що професор зумів у таку погоду покинути острів, ніяк не вкладалася в голові. Ймовірно, він пішов пішки і забрав човна з собою. Його треба негайно знайти: втрачати ворога з очей не можна. Якщо Вестон і справді одужав, то, безперечно, замишляє тепер якусь підлоту. Ренсом не мав певності, що добре зрозумів усі Вестонові божевільні теревені, але й того, що зрозумів, було цілком достатньо; він підозрював, що розпливчасті просторікування про «духовність» можуть обернутися чимось навіть гіршим, ніж його старі ідеї, які зводилися, по суті, до нехитрої концепції міжпланетного імперіалізму. Хтозна, чи варто сприймати все це надто серйозно — мало чого може наговорити людина перед тим, як її поб’є грець, — але й без того підстав для занепокоєння аж ніяк не бракувало.
Наступні кілька годин Ренсом нишпорив островом у пошуках їжі і Вестона. З їжею йому пощастило. Вгорі на схилах рясно росли подібні на чорниці ягоди, які він рвав цілими жменями, а в лісистих долинах траплялися подовгасті горішки з щільним ядром, схожим на доторк чи то на квасолю, чи, радше, на корок, і доволі непогані на смак, хоч і видавалися дещо прісними та буденними після плодів із плавучих островів. Велетенські миші виявилися такими ж сумирними, як і решта переландрійських тварин, але у нього
