Самум - Марина та Сергій Дяченко

Саундер зняв куртку, розстелив на гладенькій кам’яній підлозі. Вони сіли поруч, притулившись одне до одного боками.

— Дощ ущухає, — сказав Саундер.

Дихати ставало дедалі важче.

— У тебе хтось був? — запитала Ірина.

— У житті? Багато хто…

— Ти казав, була дружина?

— Та не стільки дружина, як, ну, партнерка. Їй не сподобалося на Ірисці.

— А тобі подобається?

— Я працюю.

— А що ти робиш?

— Триста квадратних метрів дерну… натуральний газон, уявляєш? При тому, що замінник дешевший.

— Про що ти?

— Про роботу. Я розподіляю відпустки, стежу, щоб агрегати експлуатували згідно з інструкцією… Ми залишили в барі дві пляшки віскі. І три літри чудової горілки.

— Я хочу пити.

— Я теж, — гірко сказав Саундер.

Вона дивилася в темне провалля коридору.

— Що ти там побачила?

— Нічого…

Вона вивільнилася з його обіймів і встала.

— Ти куди?

— Нікуди, — вона зробила крок до темного отвору, потім другий. — Таке враження… Тобі не здається, що… хтось дивиться?

Він устав і перепинив їй шлях:

— Не треба туди ходити. Там темно. Одразу ж спіткнешся, впадеш у яму, переламаєш ноги…

— У мене є світло, — вона витягла з кишені маячок-ліхтарик. — Я тільки зазирну.

— Не варто.

— Я ж не пропаду навіки, якщо один раз зазирну в тунель?

І, несподівано легко вирвавшись з його рук, вона підняла маячок на рівень очей. Ліхтарик засвітився білим. Темрява відступила, оголюючи вузький лаз і пологі сходи, що вели нагору. Справжні сходи: їх витесали, напевно, геологи.

Зате у вузькому тамбурі стало темніше. Саундер озирнувся: біля виходу з печери клубочилися ріденькі поки що хмарки туману. Він інстинктивно затримав подих.

Кисневі балони на губернаторському транспорті теж були. Він не здогадався їх захопити, а може, не встиг.

— Саундере! Тут добрі сходи!

Ірина зайшла в тунель так само безстрашно й весело, як заходила у воду сьогодні… кілька годин тому. А здається, минуло сто років.

Саундер пішов за нею, не бажаючи, щоб вона бачила туман. Він утомився скакати між молотом і ковадлом: у храмі, біля самого входу, напевно є ніші, де можна відсидітися. У храмах завжди є повітря, буває й вода. Зрештою, якщо вибирати між смертю від ядухи — і ризиком пропасти в печері…

Ірина спинилася. Коридор закінчився; світло ліхтарика губилося у величезному порожньому просторі. Ірина здійняла руку з маячком, але не побачила ні стелі, ні стін.

— Послухай… — почав Саундер.

— Тихо.

Вона стояла, закинувши голову, дивлячись у цілковиту темряву. Її довге пасмо лежало на правому плечі, згорнувшись, наче маленька змійка.

— Мене звуть Іра, — сказала вона, невідомо до кого звертаючись.

З темряви, з дуже далеких далечин, відповіла луна:

— Звуть. Звуть. Іра!

Ірина ступнула крок уперед. Саундер схопив її за плече, мов лещатами.

— Тут легко дихати, — сказала вона, не обертаючись. — Тут пахне наче ароматним димом… Відчуваєш?

Він нічого не відчував, тільки сморід. Підступали випари.

— Залишайся тут! Куди ти йдеш? Там темно!

— А я бачу, — вона здивовано засміялася. — Я все бачу, уявляєш? Там розписи на стінах, статуї чоловіків і жінок… Героїв, прочан, учених… І там чиста вода. Свічки горять.

— Там темрява! Нічого немає!

— Відпусти мене, — сказала вона іншим, тверезим і навіть сварливим голосом. — Ти синці лишив. Не треба так хапати.

Він трохи розтис пальці, але не випустив її плеча. Тоді вона різким рухом вивернулася:

— Заспокойся, Саундере. Дітися ніде: надворі дощ, у тамбурі вже нема чим дихати. Перечекай тут — із тобою нічого не станеться! І далі житимеш, котитимешся, крутитимешся, ділитимеш свій дерен, розподілятимеш відпустки… за інерцією.

Він розгубився.

Ірина вклала йому в руку маячок, який ледь світився:

— На.

Він нічого не відповів.

Ірина поглянула на нього й раптом засміялася:

— Бачив би ти своє лице… Дякую тобі, Саундере.

— За що?

Вона всміхнулася. Перевела погляд углиб храму, в темряву.

Саундер запанікував:

— Ні кроку від мене ти не ступиш. Тільки спробуй.

Ірина подивилася сумно:

— Ти, може, сам коли-небудь зрозумієш.

І вона пішла вперед, а він рвонув, щоб її зупинити — та раптом завмер. Ірина йшла в темряву, яка рідшала навколо неї так, неначе жінка була смолоскипом. Ірина йшла, висвітлюючи собою височенні стіни, вкриті різьбою та фресками, тонкі п’єдестали, босі ноги й краї довгого одягу, виліплені з каменю — а самі статуї губилися в темряві. Димілися курильниці, горіли свічки вздовж стін; Ірина йшла вглиб анфілади зал без стелі, її довге пасмо зісковзнуло з плеча й обвилося навколо шиї. Вона йшла беззвучно, іноді простягаючи руку й торкаючись стіни чи п’єдесталу, а вони відкидали тіні — від неї.

— …Основну відповідальність, у тому числі й за матеріальні збитки, комісія покладає на губернатора станції Ірис-46 Горбунова Ігоря Самсоновича, зокрема: нецільове використання транспортних засобів, поселення на території планети осіб, яких не має у штатному розкладі, несанкціоновану торгівлю, неконтрольовані геологорозвідувальні роботи…

Губернатор сидів із лицем безтурботним і блідим: ще кілька днів тому, коли прояснилася його доля, він перестав боятись і зітхнув з полегшенням. Визначеність краща за страх. До того ж у губернатора напевно готові були шляхи відступу й «запасний аеродром».

— …Комісія вважає дії Григор’єва Саундера Антоновича своєчасними і компетентними. Комісія приймає пояснення Григор’єва С. А., вважаючи, однак, що в прикінцевій їх частині спостерігається опис галюцинацій, які виникли під дією отруйних випарів