Самум - Марина та Сергій Дяченко

Падала швидкість. Губернаторський транспорт уже кілька хвилин пер проти неймовірної сили вітру. Зрозуміло, до станції тепер не дотягти: проти того, що насувається з північного сходу, флаєр все одно, що муха проти цунамі.

— Саундере, щось не так?

— Доведеться лавірувати. Найімовірніше, доведеться повернути до Ірисового Поля…

— Але ми ж повертаємося на станцію?

— Ситуація не дозволяє, — зізнався Саундер. — Ми потрапили в самум. Це буря, яку супроводжує низка аномалій.

— Що означає…

— Одну хвилину.

Потік вітру не був однорідним. Автопілот прокладав маршрут пунктиром; Саундер перехопив керування й розпочав маневр.

Униз, до піщаного марева. Тут зустрічний вітер подекуди слабшав. Саундер розвертав флаєр, подумки дякуючи губернаторові за всі його надмірності, за блок із душовою та масажем, за солярій і за кожну пляшку в барі: маса транспорту була союзником пілота.

Маневр нагадував шлях у сипкому лабіринті, дорогу в сирі, який щомиті міняє обриси. Саундер раз у раз промахувався повз пунктир, намічений автопілотом — іноді свідомо, роблячи поправку на зміну обстановки, іноді випадково, не в змозі погасити інерцію. Нагору; клацнув автоматичний екран, затінюючи вікна. За склом, тепер з іншого боку, знову зійшло двоє сонць — Пес і Щеня. Транспорт перестав трястися й потріскувати: вітер підхопив його й поніс назад, геть од станції, наче тріску течія.

Відчуваючи, як піт котиться по лобі, Саундер перемкнувся на автопілот. Флаєр труснуло, але тільки раз.

Ірина мовчала. Саундер, не дивлячись, відчував її погляд. Вона мовчки налила води, подала йому; Саундер випив до дна, не відриваючись.

Піщане марево внизу перетворилося тепер на потріскану кірку глини з нечисленними скелями. Якщо довго на нього дивитися, починали ввижатися людські фігури, що бредуть із низько опущеними головами. Але краще не дивитися.

— Куди тепер? — тихо спитала Ірина.

— Тепер відвідаємо Ірисове Поле. Заразом запитаєте, чому в них Будда на п’ятдесятці.

— У нас дика швидкість, — Ірина подивилася на екран.

— Так. Але в нас пристойний запас потужності.

— Саундере, я прошу вибачення.

— За що?

— Та за все… Якби не я, ви б узагалі не полетіли.

— Ніхто не знав, що буде збурення на Щеняті. Це дуже рідкісне явище. Іноді його вдається спрогнозувати, частіше — ні.

Він поволі розслабився, прислухаючись до флаєра. Двигун начебто гучав, як завжди. Корпус вібрував навіть менше, ніж звичайно. Можна ввімкнути програму енергозаощадження, отак. Бо, якби в нас був запас енергії, ми могли б узагалі на все наплювати й летіти, поки летиться, до моря, за море й теліпатися там над кислотною гладдю, чекаючи, коли вщухне вітер. Увімкнути екран у разі дощу; екран, зараза, жере енергії втроє більше, ніж мотор…

— Саундере, — квапливо сказала жінка, — я давно живу за інерцією. Як у ваті. Нічого не відчуваю, крім нудьги та іноді — огиди… Ви мені вибачте, Саундере. Такі, як я, не повинні псувати життя таким, як ви.

Вона замовкла, і з обличчя було ясно, що вона шкодує про сказане.

— Я прилетів сюди багато років тому, — сказав Саундер. — І точно не для того, щоб крутитись, як гвинтик, і завжди думати тільки про рівень мастила, капремонт, робочі графіки чи прибирання приміщень. Я прагнув змінити себе і світ. Хотів, щоб мене почув бог. Хай не великий, творець Усесвіту, а хоч би маленький — бог Іриса.

— Ви…

— Я прочанином сюди прилетів! Таке щастя… А потім виявилося, що наш організатор туру — шахрай. Ці спритники підробляли чудеса — у промислових масштабах! Запускали голоси в храмах, ілюмінацію… Я тоді відбився від усіх, сам бродив… Усе бродив довкола цих храмів і всередині, у темряві, все молився: «Боже Іриса, дай мені знати про себе, дай мені знак, дай мені…» І нічого він мені не дав, звісно.

Він перевів подих.

— І тепер я теж живу за інерцією. Це не дуже й погано.

Скоса глянувши на нього, Ірина відкрила бар. Подзенькала пляшками, налила собі на два пальці бренді:

— Це ж небезпечно, так? Те, що з нами відбувається — ми можемо розбитись?

— Не хвилюйтеся, — сказав Саундер. — Гострий момент проминув, тепер усе буде марудно, проте цілком безпечно.

Він говорив — і вдивлявся в темну смугу, що проступала далеко попереду на чистому небі.

Коли флаєр дотягнув до Ірисового Поля, вітер ослаб. Піщане марево внизу повнилося смерчами, вони тинялися, наче знуджені туристи, зливалися, розходилися, опадали й злітали ще. Для флаєра, який знову набрав висоту, смерчі не становили великої небезпеки, на відміну від хмар, які затягли вже півнеба.

Ірисове Поле ховалося в піщаній суспензії, тільки головний шлюз визирав, ніби кришка льоху. Комунікатор піймав близький зв’язок.

— Поле? Тут борт нуль-шість зі станції. Дайте посадку.

— Вибач, Григор’єв. Не буде тобі посадки. Ми вже задраїлися.

— Мужики, в мене пасажир.

— Хрін тобі, Григор’єв, разом із твоїм пасажиром, — сказав непохитний голос. — Лети вглиб материка й сідай на Поребрик. Вмикай екран і чекай: ану ж після дощу хто-небудь дозаправить.

— Губернатор вам це згадає, — сказав Саундер крізь зуби.

— Хрін там! — гаркнув голос у комунікаторі. — Губернаторові краще, щоб ти навернувся разом із пасажиром, ніж би ми тебе прийняли!

Саундер, не марнуючи більше слів, змінив маршрут. Вітер слабшав, і, теоретично, можна було б повернути до станції. Практично — це означало потрапити під дощ над піщаною рівниною без єдиного гірського кряжа, без єдиного виступу.

Диспетчер із Поля дав цинічну, але точну пораду: Поребриком називали гірське пасмо на півночі. Там, якщо пощастить, можна знайти тверде місце для посадки, сісти й розгорнути захисний екран. Енергії, — Саундер скоса зиркнув на монітор, — енергії має вистачити на кілька годин, а дощ не може тривати довго…