Самум - Марина та Сергій Дяченко

— У мене летючка о дев’ятій.

— За півгодини щоб упорався, ти мене зрозумів? Зараз гості поснідають, і о десятій забирай інспекторову. Нехай веселиться, розважається, розкажи їй легенди, ти вмієш. Вона повинна бути веселою й щасливою.

Губернатор вийшов з-за стола, підійшов до Саундера й раптом поклав йому руку на плече:

— Виручай, брате. Сам розумієш — ситуація складна. Виручай. А я зумію віддячити.

Доба на Ірисці складалася з двадцяти чотирьох годин, година тривала сімдесят земних хвилин, а кожна хвилина — сімдесят стандартних секунд. Трудовий розпорядок передбачав сієсту та денний відпочинок, але Саундер звик більше спати вночі й більше часу проводити на ногах удень.

Жінка в світлому комбінезоні й крислатому капелюсі вийшла на терасу головного адміністративного корпусу. Мигцем глянула на небо, де Пес і Щеня, нерозлучні, сходили дедалі вище. Затемнила вуаль, що прикриває верхню частину обличчя, тому капелюх став схожий на недомальований шолом скафандра.

— Вибачте, Григорію. Я трішки затрималася.

— Нічого, — сказав Саундер. — Погода гарна, прогноз чудовий. Можемо летіти.

Жінка кивнула, коротким скутим рухом поправила капелюха й пішла за Саундером до губернаторського злітного майданчика. Для екскурсії губернатор виділив свій особистий транспорт — зручний у керуванні, але громіздкий апарат, зовні занадто великий, зсередини пересичений комфортом.

— До ваших послуг бар, душова, масажні панелі, солярій, гіпносон, стимулятор, експрес-діагностика…

— Спасибі, — так само скуто відповіла жінка. — Можна я сяду біля вікна?

Саундер пропустив її на місце поруч із пілотським кріслом, допоміг пристебнути пасок, ще раз мигцем переглянув метеозведення і дав команду на зліт. Йому вже траплялося керувати цим флаєром. Через губернаторську схильність до надмірностей транспорт мав чотири опори, а не три, як інші флаєри парку, і на зльоті, коли змінював режими, його злегка потрушувало.

— Отже, ми вирушаємо в захопливу екскурсію Ірисом сорок три. Наша колонія була заснована тридцять років тому, всього через два роки після того, як розвідали найбагатші місцеві ресурси. Зрозуміло, Ірис — насамперед видобувне виробництво: ми качаємо з надр планети три види енергоносіїв, причому обсяги видобутку…

Флаєр низько пройшов над житловим районом. Унизу, в адміністративному блоці, зараз вирішувалася доля трьохсот квадратних метрів дерну, закупленого особисто Саундером і доставленого на Іриску вчора пізно ввечері. Спершу передбачалося вкласти дерен у міському парку, але втрутився другий губернаторський заступник із шаленою ідеєю поля для гольфа. Перший заступник, у свою чергу, побажав прикрасити терасу перед резиденцією, а особливо активні громадські діячі захотіли поділити дерен порівну між родинами, які прожили на Ірисці не менше п’яти років. У Саундера між вухами свербіло від цифр і чисел: п’ятдесят квадратів дерну він особисто обіцяв теплоцентралі. У цю саму хвилину він повинен був сидіти в залі Ради й методично пропихати свій план, переконувати активних діячів, по змозі шантажувати губернаторських заступників; натомість доводилося теліпатись у повітрі з інспекторовою. Під черевом флаєра пропливав червоний дах адміністративного блоку.

На моніторі з’явився напис: «Стій! Перевір, чи вимкнено щит!» Саундер нетерпляче стукнув об сенсор. Силовий щит над станцією піднімали тільки в негоду.

— …Крім того, Ірис сорок три знаменитий своїми загадками. Перші поселенці були шоковані, виявивши на зовсім ненаселеній планеті руїни прадавніх храмів, а подекуди й самі храми, чудово збережені. З цими будівлями пов’язано безліч легенд… Насправді це ніякі не будівлі й не храми, — він відкашлявся. — Це витвори природи — печери та скелі. Природа іноді творить дива, особливо якщо це природа Іриса.

Станція віддалялася. Здалеку вона здавалася сірою, незугарною, навіть бридкою — особливо в контрасті з пустелею довкола.

— Якийсь час ми активно приймали прочан, ласих до екзотичних культів, — сказав Саундер. — Але потім паломництво вирішено було зупинити.

— Чому? — запитала жінка.

Це було її перше слово, сказане після зльоту.

— Неможливо створити людям умови, — після крихітної паузи відгукнувся Саундер. — Тут усе-таки видобувне підприємство, режим виробництва, трудова дисципліна… Обмежена житлова площа… Туристичний бізнес не вписався в наші плани, а прийом прочан — особливо.

— Але чому? Тут придатна дляцихання атмосфера… Чом би не піти людям назустріч? Зрештою, можна було збудувати наметовий табір!

Саундер зітхнув.

— На Ірисі, на жаль, трапляються природні явища, які виключають проживання в наметах.

— Ви говорите, як довідник, — сказала інспекторова несподівано вороже.

Саундер здивовано глянув на неї. Інспекторова сиділа, відкинувшись у кріслі, бліда від незрозумілої злості; на вилицях у неї виступили червоні плями. «Еге, — подумав Саундер. — Тут драма».

Він перевів погляд на монітор; транспорт тепер ішов над пустелею, яскравою, мов дитячий м’яч. Ніби на склі змішали пензликом гуашеві фарби — жовтогарячу, білу, трохи синьої, жовту, червону. Бархани здалися застиглими барвистими хвилями.

— Зверніть увагу на пейзаж унизу. Вісімдесят відсотків поверхні Іриса займає пустеля, причому властивості піску обумовлюють цікавий оптичний ефект: його називають піщаною голограмою або пустельною анімацією. Вдивляючись у гру світла на піску, людина з розвиненою фантазією може побачити міста, обличчя, фантастичних тварин…

Він замовк. Інспекторова не дивилася вниз: її більше цікавила чорна магнітна наліпка на дверцятах бару.

— Я чиновник, — сказав Саундер, помовчавши. — Це моя стихія. Формулювання, інструкції, приписи — все має бути чітко. Що б ви хотіли оглянути насамперед?

Вона поволі повернула голову:

— Вас спеціально послали мене розважати?

— Я залюбки покажу вам…

— А якщо я назву вас ідіотом? Плюну в обличчя — й поцілю? Ви все одно будете всміхатися? Щоб результати інспекції влаштували вашого шефа?!

Її бліда шкіра була тепер майже такою червоною, як пустеля внизу. Очі сухо блищали. Губи тремтіли.

— Ви ідіот! Боягузливий… попихач! Вам ясно?!

Саундер дуже давно не бачив жіночої істерики. На Ірисці жінки були стриманими й неемоційними, і підвищували голос тільки на виробничих нарадах. «То я був щасливий усі ці роки», — подумав Саундер.