Самум - Марина та Сергій Дяченко

Транспорт мчав над пустелею. Попереду зеленуватою лінією означився край моря.

— Там, у барі, — сказав Саундер після паузи, — є вода, соки, бренді… Горілка…

Інспекторова опанувала себе так швидко, що він на мить її навіть заповажав. Рум’янець з її обличчя зійшов, лишивши тільки плями на вилицях. «Тут свіжа сварка і довгий шлейф сімейних скандалів, — подумав Саундер. — Скільки ж їй років, двадцять п’ять, двадцять сім? Набагато молодша за свого інспектора. Якого дідька їй треба було відпочивати на Кліпсі, де немає нічого, крім огидної мінеральної води?»

Півгодини — тридцять п’ять хвилин — ніхто не зронив ні слова. Море наближалося й зайняло, нарешті, половину доступного зорові простору.

— Це море, — сказав Саундер, — ми його так називаємо, хоч фактично це океан. Єдиний океан Іриса.

— Ми можемо тут приземлитись? — уривчасто запитала жінка.

— Так.

Він просканував поверхню внизу, вибрав майданчик і дав команду на зниження. Гойднувшись, важкий флаєр утопив свої чотири опори в жовтогарячому піску.

Саундер вийшов першим. Подивився на опори: глибоченько сідає губернаторська машина. Душова установка, масажні панелі, солярій; губернатор любить пожити. Ми на Ірисці, тут енергію не заощаджують.

Пісок блищав під ногами, бетонно-твердий, скляно-застиглий. Довкола тяглися до неба гостроверхі бархани: деякі просвічували, наче фруктове желе, інші відбивали сонце гладенькими жовтими схилами. Це видовище зазвичай убивало непідготовану людину наповал; інспекторова довго стояла на трапі, роззираючись, мружачись, то знімаючи капелюха, то знову його надіваючи.

— Це Ірис, — сказав Саундер із гордістю. — Узбережжя. Найкрасивіше у Всесвіті місце. З оцих от схилів можна кататися на санчатах, на лижах. Поруч зі станцією є лижна база.

Жінка подивилася на море.

Порівняно з барханами море здалося тьмяним. Рівна зеленувата поверхня, ледь помітні брижі. Жодної цяточки на обрії, ні бакена, ні суденця.

Інспекторова спустилася східцями трапа й зупинилася за два кроки від Саундера.

— Тут можна купатися?

— Тільки вісім місяців на рік. У місяці, в назві яких є буква «а». А сьогодні, — Саундер подивився на зап’ястя, — тридцять шосте травня… Даруйте, у нас по тридцять сім днів у місяці, так зручно.

— Отже, купатися можна?

— Можна… теоретично. Практично — я б не ризикував. Розумієте, у сезон вода тепла й цілюща, а в міжсезоння прибуває кислота. Наприкінці червня, наприклад, пластикова пляшка розчиняється за кілька хвилин.

— О, — сказала інспекторова, невідривно дивлячись на воду. — А на вигляд…

— Є простенький тест. Поселенці… Тобто люди, які відпрацювали на станції й перебралися на Ірисове Поле, кидають у воду купюру. П’ятдесят реалів, здається. І, якщо Будда на купюрі темніє — купатися вже не можна.

— На купюрі?

— В Ірисовім Полі друкують гроші. Готівка, паперові. Не сувенірні.

— Це місто?

— Так…

Саундер похопився. Існування Ірисового Поля не афішувалося: власне кажучи, це було порушення з тих, за які губернатора могли погнати з крісла мітлою. Згідно з документами, на Ірисці були житлові об’єкти, призначені винятково для робітників та службовців, занесених до реєстру, і членів їхніх родин. Жителі Ірисового Поля в реєстр не входили, а чорна геологія та торгівля сувенірами не згадувалися в жодному звіті.

— Це крихітне сільце, — сказав він, подумавши, — філія станції. Рекреаційна зона. Люди розважаються, як можуть. Працюють на розкопках, досліджують цікаві геологічні явища…

— Ви говорили про храми?

— Так. Але це не храми, ви зрозумійте, вони просто так називаються. Навіть на Землі є дивовижної краси печери, їх називають палацами. Або печерні міста, створені самою природою. А це — храми Іриса. Є легенда, — він знизив голос, — що на цій планеті живе бог. Бог Іриса, — так його назвали. І, через відсутність живих істот, здатних йому поклонятися, він сам собі набудував храмів.

Інспекторова всміхнулася кутиками губів:

— А ви, виходить, заборонили паломництво й позбавили його вірян?

— Він мільйони років чудово без них обходився.

— Ну, він же навіщось набудував храмів? Отже, чекав, що хтось прийде?

Розмова починала Саундера обтяжувати.

— Його нема, — сказав він сухо. — І храмів нема. Це виступи… скельних порід.

— Мене звуть Ірина, — помовчавши, сказала інспекторова. — Я, здається, не відрекомендувалася. А ви мене не спитали.

— Дуже приємно, — сказав Саундер, відчуваючи страшенну незручність. — Річ у тім…

— Вибачте мені, Григорію.

— За що?

— Я повелася з вами по-свинському. Це все через утому.

— Розумію. До речі, мене звати Саундер.

Вона нарешті відірвала погляд од моря й подивилася йому у вічі:

— Як?

— Саундер. Григор’єв. Губернатор мене відрекомендував, ви, напевно, не звернули уваги…

Вона зашарілася, як дівчинка. Знову відвернулася, насунула капелюх і затемнила вуаль.

— Усі плутають, — сказав він великодушно. — Дружина називала мене Сашком. А губернатор — Гришею.

— Я хочу скупатися, — сказала Ірина різкувато. — У вас є ця їхня… купюра? Щоб перевірити воду?

Саундер пошукав у кишенях куртки. Минули ті часи, коли він мав торговельні справи з польовими хлопцями, проте й досі за звичкою брав із собою «на виїзд» трохи грошей.

— Нате.

Купюра була великою, з долоню, і майже негнучкою. Мала сім ступенів захисту, хоча Саундер не уявляв дурня, якому б знадобилося підробляти польові грошики.

— А чому тут Будда? — запитала Ірина, крутячи купюру так і сяк.

— Не знаю, — чесно зізнався Саундер. — На двадцяти реалах у них Христос, на п’ятдесяти Будда. На ста — не пам’ятаю.

Він повагався і додав:

— Декого це шокує.

— Мене — ні, — байдужо відгукнулась Ірина. — Я атеїстка. Ну, перевіряйте!

Він узяв у неї папірець і пішов до води, і справді почуваючись ідіотом. Навіщо було приплітати Ірисове Поле? Сказав би коротко — ні, у морі в нас не купаються, небезпечно для життя. І вона б повірила.