Самум - Марина та Сергій Дяченко
Стихав гуркіт піщаного моря; Саундер прислухався.
Перша крапля вдарила по обшивці: важке «бах» і шипіння. Ірина не звернула уваги — дивилася вниз, на пустелю.
Відразу три краплі впали на вітрове скло. Здійнявся білястий димок і відразу ж зник. Залишилися три каламутні ямки, начебто віспини.
— Боже Іриса! — без розпачу, але з дикою злістю сказав Саундер. — Це якими ж треба бути падлюками…
— Там храм, — сказала Ірина.
— Де?
— Та он же ж! — вона вказувала пальцем уперед, за вітрове скло. — Там скеля — бачиш? Це храм!
Саундер зрозумів, що вона каже правду. Тут, біля Поребрика, що заглиблювався в материк, стояв найбільший із пустельних храмів — мерзотники з Ірисового Поля називали його, здається, Чорним.
І зараз цей храм проступав перед ними крізь дощ. Колосальне нагромадження, яке з однієї точки здавалося вежею, з другої — пірамідою, з третьої — замком із багатьма шпилями, а зараз, у бурю, — статуєю фантастичної тварини з єдиним рогом на лобі.
Саундер кліпнув. Не було, зрозуміло, статуї. Форма храмів дуже важко піддавалася описові.
— На чому він стоїть?!
— На скельному виступі, — Саундер розвернув транспорт. — Чудово, Іро. Секунду.
Заюшив дощ, і видимість зникла повністю. Зовнішні екрани осліпли через хвилину.
— Тільки не енергоустановка, — пробурмотів Саундер. — Тільки не екранування. Боги Іриса, що завгодно, тільки не це!
Світло в кабіні потьмяніло: це розкрився силовий екран. Стовпчик енергозапасу почав падати, наче підірвана висотка.
Чотири опори вдарили об твердінь: дві передні, потім дві задні. Одна, ймовірно, зламалася. Транспорт перекосило. Ірина придушено скрикнула. Саундер тільки кавкнув: паси перехопили груди.
— Відстібайтеся!
Він витяг з аварійного пакета дві маски.
— Закрийте лице! Не дихати, доки я не скажу!
Ірина ніяк не могла відстібнутися: заїло пасок. Саундер видер її з крісла, мов мідію з мушлі.
Двері кабіни не захотіли відчинятися автоматично. Він зірвав зі стіни панель і обома руками схопився за яскраво-червоний важіль:
— Вдих! Видих! Вдих! Не дихати! Погнали!
Від’їхали вбік двері.
Транспорт стояв на самісінькому краєчку вузького виступу, що випинався від храму в пустелю, наче причал. На чорному пірсі з прожилками золота диміла кислота, пожираючи занесене вітром сміття. Екран, виставлений на максимальну потужність, дозволив Саундерові і його супутниці добігти до скельного навісу над входом до храму — закриваючи від неба тонкою плівочкою, схожою на крило бабки.
А через кілька секунд затріщав і зник.
* * *
— Далі ми не підемо.
— Чому?
— Тут можна спокійно дихати. Тут безпечно.
— Чому нам не піти до середини?
Вони сиділи у вузькій прохідній печері, яку Саундер назвав про себе тамбуром. З коридору праворуч, що вів надвір, пробивалося світло. Коридор зліва, прохід у надра храму, був чорним. Несильне гудіння чулося від стін.
— Тому що, — Саундер добирав слова, — у храмах зникають люди.
— Як це?
— Повністю збережених храмів відомо чотири: Південний, Синій, Третій і оцей, Чорний. Він найбільший. Мерзотники з Ірисового Поля вигрібають усе, разом із засохлим лайном перших розвідників. Але вони ніколи не заходять до діючих храмів.
— Знову якісь казки, — непевно сказала Ірина.
— Група дослідників іде до храму й не повертається. Група рятувальників шукає їх тиждень, не знаходить ні живих, ні мертвих, зате виносить із храму фото вапняних патьоків, на диво схожих на настінні зображення. Інша група дослідників, у захваті від цих знімків, іде до храму й не повертається. Група рятувальників не вертається теж. Друга група рятувальників шукає їх два тижні, не знаходить ні живих, ні мертвих, зате виносить фото сталагмітів, на диво схожих на скульптури… І все повторюється знову. Доки губернатор, колишній, я маю на увазі, губернатор Іриски, не припинив силоміць усі ці походи — постійно з’являлися охочі перевірити на власній шкурі. Сфотографувати нібито розписи, яких ніхто не бачив. Помолитися біля таємних нібито вівтарів…
Саундер осікся.
— Ти ж заходив до цих храмів, — нагадала жінка.
— Так. Нічого там нема, просто велика печера.
— Тоді чому…
— Я не знаю чому! Воно коли як. Одна група бродить — нічого. Інша зникає безвісти. Я свій ліміт везіння вичерпав.
— Ти назвав цей храм діючим?
— Саме в ньому за багато років зникло душ п’ятдесят.
— Але він нас урятував.
Надворі й досі йшов дощ. Губернаторський транспорт припинив існувати разом з усім його приємним баластом; Саундер шкодував тільки про повний бар. Йому зараз дуже хотілося випити.
— Так, — визнав він, помовчавши, — нам пощастило.
— Пощастило? Саундере, тобі треба було з самого початку летіти сюди! Не шукати місця на Поребрику — а летіти сюди! Хіба ні?
Саундер швидко проаналізував свої дії за минулі хвилин сорок. Ірисове Поле… Падлюки, він із ними ще поквитається… Турбулентність, дірчастий вітер…
— Я думав, він північніше, — зізнався він, відводячи очі. — Збоїли прилади…
— Храм з’явився нам на допомогу, коли я звернулася до бога Іриса!
— Немає тут ніякого бога.
— Є.
Вона підсунулася ближче й закрила йому рот своїми губами. Вони цілувалися кілька хвилин, пригорнувшись, вчепившись, бездумно. Ірина відсунулась першою:
— І от ми живі…
Він спробував ще раз її обійняти, але вона вивільнилася. Її погляд був спрямований йому за плече, у темний коридор. Він обернувся; вузький отвір, за ним темрява й більше нічого.
Більше нічого.
