Самум - Марина та Сергій Дяченко
— Саундере, чому вони нас не прийняли? — тихо спитала Ірина.
У нього не було сили брехати.
— Вони не зовсім… легальні. Вони не хочуть, щоб дружина інспектора навідалася до Ірисового Поля.
— Вони знають, що я тут?!
— Аякже. Зв’язок зі станцією урвався зовсім недавно.
— Та я ж нікому не скажу! Заплющу очі, вуха заткну, наче мене й нема… Скажіть їм, Саундере, що я мовчатиму!
— Нічого страшного, — сказав він силувано. — Перечекаємо дощ на Поребрику.
— Дощ?— Кислотний…
Ірина сполотніла. «Вона не спромоглася навіть короткий путівник прочитати, — подумав Саундер. — Географічні особливості Іриски, клімат, опади. Щоправда, й самум, і дощ самі по собі неймовірно рідкісні явища, а про їхнє поєднання годі й казати…»
— Чому ми не можемо приземлитися прямо тут і тут перечекати?
— Бо… — Саундер дивився вперед, — бо пісок під час дощу стає хиткий. На поверхні не втримається ні транспорт, ні люди, ні навіть контактна лінза. Усе потоне в піску.
Флаєр почав круто набирати висоту. Краєм ока Саундер бачив, як Ірина нервово ковтає повітря, розтираючи вуха.
— А на Поребрику з-під піску виходять скельні породи, здатні витримати вантажний човен із повним вантажем, — сказав Саундер. Голос його звучав скрипуче — тому що якісь м’язи в горлі скоротились і не бажали розслаблятися. — Узагалі все, що є на Ірисі, будують на прадавніх скельних платформах. Станція, наприклад, або те саме Ірисове Поле…
Єдиний потік вітру розпався на безліч хаотичних повітряних струменів, вершинних, низинних, закручених смерчем і вертикальних, як ліфт. Автопілот не встигав опрацьовувати дані. Транспорт знову затрясся, задзвеніли пляшки в барі, по панелі приладів поповзла, казна-звідки вибравшись, зім’ята гігієнічна серветка.
Затріщав комунікатор. Повернувся зв’язок — принаймні фрагментарно. Саундер мигцем побачив метеокарту: пустеля вкрита була, наче бордовими лишаями, ділянками високого тиску, а з моря напирала темно-фіолетова зона — ділянка низького тиску, яка збирала, мов пилососом, усе, що літає без мотора.
— Циклон формується над океаном, — тим самим здавленим голосом повідомив Саундер. — У центрі його…
— Та замовкніть уже! — крикнула жінка. — Дивіться на прилади!
Комунікатор запищав, закликаючи Саундера до діалогу, але в цю хвилину флаєр підняло, наче на величезному ескалаторі, на страшенну висоту, вирвало із зони зв’язку, і писк урвався.
Ірина хапала ротом повітря. Саундер стабілізував тиск у салоні; він гадки не мав, коли транспорт устиг піднятися так високо. Схоже, його підхопило потоком, мов поліетиленовий пакет; Саундер пам’ятав грози в приморському містечку, коли мотлох, вчасно не утилізований, злітав понад дахами й над деревами і місцева екологічна інспекція штрафувала всіх поспіль…
З самого початку не треба було лізти нагору. Саундер помилився, автопілот закріпив його помилку. Хотілося швидше піти від закритого шлюзу Ірисового Поля — емоційна, спонтанна реакція, ніби цей закритий шлюз відкидав не тільки Саундера з його пасажиркою. Закритий шлюз заперечував святість людського життя, затверджував такий світовий порядок, коли заради добра групи людей деким можна пожертвувати.
— Падлюки, — буркнув Саундер крізь зуби.
Транспорт провалився, ніби під ним розверзлась яма. Три чи чотири секунди в невагомості; коротке Іринине волосся стало сторч, довге пасмо злетіло під стелю кабіни. У барі щось розбилося. Транспорт гепнув у піщану каламуть, затримався, вирівнявся, і тільки тоді стало помітно, що хмара піску перестала бути непрозорою.
Вони просувалися, ніби в річковій воді. Звук мотора повністю потонув у низькому гулі, схожому на утробне ревіння. Унизу, на кількасот метрів під черевом флаєра, штормили піски.
Пустеля хвилювалася. Здіймалися червоні й жовті вали, опадали, здіймалися знову. З гребенів, неначе піна, зривалися піщинки. Ірина дивилась у вікно, роззявивши рота. Саундер глянув на прилади: невдовзі мав з’явитися Поребрик.
— Саундере!
— Тихо!
Флаєр похитнувся й просів. Висока хвиля пройшла внизу, ледь не торкнувшись його черева.
— Господи, захисти нас! — раптом голосно промовила Ірина.
Саундер мигцем глянув на неї.
— Господи… Боже Іриса! Хто-небудь…
Саундер хотів було її заспокоїти, сказати, що все не так погано, що транспорт надійний і енергія є, але тут флаєр знову потрапив у турбулентність над бурхливими пісками, і говорити стало ніколи.
Ірина бурмотіла й бурмотіла свою плутану молитву, але в ревищі пустелі вже неможливо було розрізнити слова. Спереду з’явився Поребрик; на цю мить Саундер був укритий гарячим потом із голови до пальців у черевиках.
— Усе добре, — сказав він крізь зуби. — Уже все добре.
Пісок накочувався на підніжжя пасма, розсипався ніжним пляжним розсипом, на секунду завмирав і знову накочувався. Транспорт повернув і пішов уздовж Поребрика; автопілот сканував поверхню, намагаючись вписати чотири опори губернаторського флаєра в багатокутники пласких виїмок і виступів.
— Ось…
Флаєр пішов на посадку. Саундер зціпив зуби; місце було вдале, обабіч прикрите скелями, отже, вдасться заощадити на площі захисного екрана.
Чотири опори скреготнули об камінь. Минула секунда. Саундер готовий був полегшено видихнути, але скрегіт поновився. Флаєр перекосило, він заточився й ковзнув убік, Ірина майже випала з крісла й зависла на паску; Саундер дав екстрений зліт. Чиркнувши по піску, транспорт злетів; скеля, де Саундер збирався перечекати негоду, не витримала гніту масажних панелей, солярію, душового блоку та інших радостей життя.
Він вилаявся, не дбаючи, чує його Ірина чи ні.
З кожною хвилиною ставало темніше. Піщана каламуть розсіювалася, зате небо, вже суціль укрите хмарами, чорніло шар за шаром, відходило в глибоку
