Самум - Марина та Сергій Дяченко
…Коли він увірвався до кабіни, жінка вже зникла в душовому блоці й замкнула за собою дверцята. Щільно, як і було сказано. Добре.
Він піднявся в пілотське крісло. Відкрив метеозведення; на екрані нічого не змінилося з того моменту, як флаєр залишив станцію. Навіть годинник не рухався, і секунди застигли. Ой, мамо, та в нас же зависла система…
Саундер дав команду на перезавантаження. Вийняв комунікатор. На пульті моргала червона лампочка.
— Борт нуль-шість, викликаю Центр…
— Борт нуль-шість, де тебе носить?! Збурення на Щеняті! Штормове попередження по всій південній півкулі!
— Повертаюся на станцію, — Саундер ковтнув слину.
— Негайно! Щоб миттю був тут, хай тобі грець!
Диспетчер був накручений, голос його тріщав, перекриваючи атмосферні перешкоди. Саундер сховав комунікатор і перевів подих; збурення на Щеняті траплялися на його пам’яті двічі, щоразу — раптово. Схоже, інспектор застане цікаве видовище; добре це чи погано для кар’єри губернатора?
Він клацнув по екрану, встановлюючи зв’язок із душовою:
— Ірино, я перепрошую, ми змушені негайно злітати. Будь ласка, одягайтеся швидше.
Система тим часом перевантажилася. Саундер відкрив екран за метеозведенням — і роззявив рота; над пустелею Іриски чорними джгутами тяглися ділянки підвищеного тиску, гіллястою мережкою розповзалися аномалії, і, що найнеприємніше, великий грозовий фронт насувався з північного сходу.
— Ірино, я прошу, швидше!
Клацнули дверцята душової. Вийшла інспекторова, чиста, суха й відчужена, як дорожній знак:
— Що таке, Саундере?
— Нам треба вертатися. Зіпсувалася погода.
— Погода чудова, — вона дозволила собі холодну усмішку.
— Подивіться.
Він показав за широкий ілюмінатор. Із верхівок гострих кольорових язиків зривалися піщинки — десятками, сотнями. Пригорщами. Екскаваторними ковшами. Вітер повільно вилизував карамельні бархани, кольоровий пісок наповнював собою повітря, створюючи картину за картиною: об’ємні вирви… ліси й гори… пелюстки… видіння фантастичних замків, галактик, квітів. У зовнішніх мікрофонах чітко чувся шелест піску.
Минула секунда, а може, секунд п’ятнадцять. Саундер дивився на гру піску, як дивляться в безодню; інспекторова мовчала, заворожена.
— Що це?
— Це вітер… Тут не буває вітру, я маю на увазі, у нормальний час. Нам треба…
Новий порив вітру пройшовся по пустелі, наче щіткою, і всі піщані пагорби, геть усі, раптом здригнулися й в одночас змінили обриси. Повітря стало непрозорим. Зникло море. Гладенька поверхня, на якій стояв флаєр, опора, тверда, як бетон, раптом заворушилася, наче з усієї пустелі сповзалися, звиваючись, змії.
— Пристебніться!
Транспорт хитнувся, глибше загрузаючи в піску. Саундер дав команду злітати. Транспорт завібрував, трясучись, як желе, разом із баром, масажною установкою, гіпносном і солярієм. Минула секунда, потім друга, сповнена для Саундера тихого жаху, і нарешті транспорт злетів, наче муха, в останній момент обірвавши павутиння.
— Нічого собі, — сказав Саундер уголос.
Транспорт пробив шар каламутного повітря й за мить опинився в чистому небі. Унизу клубочилася піщано-повітряна маса: голографічна картинка мінялася щосекунди, показуючи то поверхню, пориту кратерами, то гладенький лід, то неспокійні верхівки лісу. Згори, ніби нічого й не було, сяяли Пес і Щеня; опустилися автоматичні заслінки, що затемнювали вікна.
— Це вражає, — хрипко сказала інспекторова.
— Мало хто це бачив, — відгукнувся Саундер, теж хрипко. І додав про себе: «Бачив — і вижив».
— Тепер ми повертаємося?
— Так, — Саундер нервово засміявся. — Візьміть у барі що-небудь… І мені води, будь ласка. Наша екскурсія несподівано закінчилася.
Інспекторова підхопила його сміх. Регочучи, відчинила барні дверцята:
— Ой, тут стільки всього… Якої вам води?
— Без газу, звичайної, етикетка «Джерело»… Ні, ви це бачили? Бачили?!
— Живі картини, — вона подивилася вниз. — Люди, тіні, палаци якісь… Невже в мене така багата фантазія?
— Виходить, що так, — Саундер кивнув. — Пристебніться, нас може потрясти…
Одразу ж, наче підтверджуючи його слова, транспорт сіпнувся й затрясся, потрапивши в зону турбулентності.
— Це небезпечно? — Ірина розхлюпала воду.
— Ні… Почекайте, зараз пройдемо цю ділянку, тоді можна буде розливати…
На мінливій завісі внизу лежали тепер дві тіні флаєра. Автопілот працював бездоганно. Саундер ще раз переглянув метеокарту: грозовий фронт прискорювався і, здається, міняв напрямок.
— А ви таке вже бачили?
— Саме таке — ні. Схоже якось бачив.
— Тепер зрозуміло, звідки беруться легенди… Бог Іриса розгнівався, так?
— Щось таке.
Саундер вийняв комунікатор. Монітор не світився, індикатори не моргали; комунікатор був глухий і німий, не реагував ні на що й перетворився на звичайний шматок пластику.
Трясти перестало.
— Ух, — Ірина струснула краплі води з колін. — Оце пригода.
— Так, — відгукнувся Саундер, не дивлячись на неї.
Комунікатор мав би працювати; якщо відрубало всі частоти, зв’язок через супутник, промінь, дзеркалку… Що там ще? Не може звичайна гроза відрізати відразу всі ниточки, так?
Отже, це не звичайна гроза.
Він викликав метеокарту у всіх можливих проекціях. Магнітна, радіологічна, інфрачервона… Потрібен час для опрацювання: п’ять секунд. Чотири. Три.
Обрив зв’язку. Динамічна картинка змінилася звичайною картою, нерухливою, безтурботною. Ну, аякже; Саундер роздратовано провів долонею по сенсору.
Спереду за курсом флаєра раптом виріс, витягуючись до неба, піщаний стовп. Склався на частку секунди в колосальних розмірів людську фігуру, потім верхівка його сплюснулася капелюшком гриба. Саундер перехопив керування й змінив курс.
— Це теж фантазія? — пошепки спитала Ірина, Саундер її ледь розчув. — Ви бачили?
— Уява, — сказав Саундер крізь зуби.
Даних вистачає, нарікати нема чого. А часу мало. Рівно п’ять
