Самум - Марина та Сергій Дяченко

Саундер повернув голову. Інспектор, точніше колишній інспектор, сидів постарілий, із зеленуватими тінями під очима, і ні на кого не дивився. Протягом минулих трьох днів інспекторові нічого так не хотілося, як крові Саундера; у якийсь момент Саундер був майже певен, що Іринин чоловік його доб’є.

— …Пошукові роботи в районі об’єкта «Чорний храм» вестимуться так довго і в таких обсягах, як це визначить спеціальна комісія…

Сесійна зала адміністративного корпусу Іриски була переповнена. Арбітражний суд транслювався на екран, і рухи губ мовця мало не збігалися з голосом із динаміків.

— …До винесення такого рішення постановляємо вважати Ломакіну Ірину Дмитрівну зниклою безвісти.

Саундер сидів на місці ще кілька хвилин після того, як засідання закінчилось і екран згас. Підходили люди, тиснули йому руку, казали, що переживали за нього, що він, зрозуміло, ні в чому не винен і тепер це все ясно; Саундер байдужо кивав. На протилежному краю зали, так само байдужно, сидів інспектор. До нього ніхто не підходив.

Вийшов із зали губернатор, якого супроводжувала ріденька юрба. Саундер устав.

Інспектор неохоче повернув голову.

— Вона ще дещо сказала, — повідомив його Саундер. — Спеціально для вас.

— Тобто вам почулося, що вона щось сказала.

— Може, й так. Усередині моєї галюцинації ваша дружина сказала кілька слів для вас.

— Ви впевнені, що мені це цікаво?

— Як хочете.

Саундер повернувся до дверей.

— Скажіть! — роздратовано виплюнув інспектор.

Саундер завагався.

Він отямився на твердому піску, яскраво-жовтому, золотаво-багряному. Гострими язиками тяглися до неба бархани, що нерухомо застигли до наступного катаклізму.

Пес і Щеня сходили над обрієм. Довга здвоєна тінь тяглася від храму на захід, і Саундер лежав на краю цієї тіні.

— Усе добре, — Ірина всміхалася.

— Що там? — прохрипів Саундер. — Кого ти там знайшла? Що ти йому сказала?

Ірина посміхнулася ширше:

— Усе просто. Ми звично повторюємо: «Господи, дай мені, Господи, допоможи мені». Я прийшла до Того, хто живе в цьому храмі, і спитала: «Господи, як тобі допомогти?»

— Ти видіння, — здогадався Саундер. — Я марю.

— Можливо, — Ірина кивнула. — Перекажи моєму чоловікові, що я одного разу його кохала. В Альпах, три роки тому. Він згадає.

— В Альпах?

Шкіра на лиці інспектора стала жовтуватою, наче вибілена сонцем кістка.

— Три роки тому? Вона…

— Більше вона нічого не сказала.

— Сподіваюсь, її ніколи не знайдуть, — важко промовив інспектор.

Він устав і важко покрокував по проходу, повернувшись до Саундера спиною.

Легкий розвідувальний катер опустився на кам’яний виступ, схожий на причал. Пошукова партія згорнула роботи позавчора: пісок був потоптаний, заїжджений колесами й гусеницями, подекуди темніли кола, залишені експрес-утилізаторами.

Саундер зістрибнув із трапа на камінь. Золоті прожилки на скельній породі утворювали візерунок; новий губернатор мав ідею вкрити шаром золота дахи всіх приміщень на станції. Хтось сказав йому, що в разі негоди золото надійніше за силові екрани. Новий губернатор ще не бачив жодного дощу на Ірисці, а вже врізав Саундерові житловий бюджет на користь «запобіжних заходів».

«Губернатори міняються, — подумав Саундер. — Я залишаюсь. У мене двадцять п’ять робочих вакансій, які не будуть заповнені до наступного кварталу, несправна теплотраса й нестача підручників у школі. Усе це я повинен виправити, поліпшити, розв’язати до завтра, а завтра виявиться, що бурова установка шістсот три не пройшла в належний час техогляду, з ангара зник вантажний флаєр і футбольна команда програла першість».

Він зайшов до тамбура. Уздовж стіни стояла тепер залізна шафа, її заповнювали скляні сулії з водою, аптечка й заряджені ліхтарі. Саундер вибрав ліхтар на довгій ручці, схожий на смолоскип.

Положисті сходи вели нагору. Пахло тонко, ледь чутно — димом, пахощами, парфумами. З темряви ввижався погляд — чи погляди, багато сотень поглядів.

— Я прийшов, — сказав Саундер. — Чим тобі допомогти, Господи?