Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

засув, щоб ніхто не пішов за нами, а коли ми поминули галерею, що була завдовжки близько півсотні футів, Тату підняла ще один дерев’яний засув на дверях у протилежному її кінці. Той засув був важкий, наче залізний, бо в старої жінки аж коліна підігнулися, але вона була міцно збудована й знала свою справу. Цар пройшов у двері, і я побачив сходи, які спускалися донизу. Вони були досить широкі, але вели в непроглядну темряву. З тієї чорноти підіймався гнилий сморід плісняви, і я мало не задихнувся. Але цар без вагань пірнув у затхлу пітьму, і я, намагаючись притлумити страх, від якого стислося серце, подумав: «Тут згодилася б шахтарська або тюремна лампа. Та відступати пізно. Якщо треба йти вниз, я піду. Раз, два, три – і вперед, капітане Гендерсон!» Як бачите, в цю непевну хвилину я звернувся до свого військового «я». В такий спосіб я заспокоїв тривожні відчуття, примусив свої ноги нести мене далі й рушив у темряву.

– Царю! – гукнув я, опинившись у непроглядній чорноті.

Але відповіді не було. Мій голос затремтів, повернувся до мене відлунням, а потім до мого слуху долинуло швидке тупотіння на нижніх сходинках. Я простяг перед собою руки, проте не знайшов ні поручнів, ні стіни. Тоді я почав обережно мацати ногою і з’ясував, що сходи широкі й рівні. Усе світло згори було відтяте, коли Тату з виляском зачинила двері. В наступну мить я почув, що важкий засув упав на місце. Тепер у мене не лишилось іншої ради, як іти далі вниз або сісти на сходах і чекати, коли цар повернеться. В цьому другому випадку я ризикував утратити його повагу і всю ту славу, яку здобув напередодні, здолавши непокірну Мумму. Тому я не зупинився, а рушив уперед, твердячи собі, яка велика людина цей Дафу і який він геній, бо нижче оцінити його не можна. А ще я думав про те, як вразила мене краса його особистості, про те, як його мугикання нагадало мені про жарку ніч у Нью-Йорку й електростанцію на Шістнадцятій вулиці, про те, як ми з ним подружили і як поєднала нас угода про взаємну щирість, і, нарешті, про те, як він провістив, що благородство має велике майбутнє. З усіх пунктів у цьому каталозі останній припав мені до душі найбільше. Отак я шкандибав помацки своїми зраненими ступнями і повторював сам собі: «Май віру, Гендерсоне, пора тобі навчитися вірити людям». Зненацька попереду зблиснуло світло, і я побачив кінець сходів – такі широкі вони були через примітивну архітектуру палацу. Я стояв тепер під будівлею. Світло проникало сюди крізь невеличкий отвір у мене над головою; наприпочатку воно було жовте, але, відбившись від каміння, стало сіре. Горішній отвір був перекритий двома прогоничами, щоб навіть дитина не могла крізь нього пролізти. Розглянувшись навколо, я знайшов вузький, продовбаний у граніті прохід, який вів униз до ще одних кам’яних сходів. Ці сходи були вужчі й спускалися на більшу глибину. Придивившись уважніше, я побачив, що вони побиті і зі щілин у каменях проросла трава.

– Царю! – погукав я. – Царю, де ви там, ваша величносте?

Але знизу нічого не долинуло, крім протягів теплого повітря, що розгойдували павутину на стінах. «Куди він так поспішає?» – подумав я, і від хвилювання мої щоки засіпалися. Я рущив далі. Замість ставати прохолоднішим, повітря тут здавалося ще теплішим, сіро-жовте світло заповнювало кам’яний простір. Здавалося, воно просочується крізь стіни, наче крізь фільтр, а повітря хлюпотить і погойдується, як вода. Я дійшов до дна. Останні кілька приступок були земляні, і підмурки стін теж були присипані ґрунтом. Це нагадало мені мерехтливе присмеркове видіння в Баньюль-сюр-Мер, у тому акваріумі, де я побачив восьминога, що притис голову до скла. Та коли там мені було холодно, то тут – дуже жарко. Я йшов далі, і в мене виникло відчуття, що моє спорядження – насамперед шолом, звичайно, але й зелені шовкові штани повелителя дощу, тонкі й легенькі, – це зайвий і непотрібний тягар. Помалу стіни розступились, утворюючи ніби печеру. Ліворуч у темряву відходив тунель. Заглиблюватися туди мені, певна річ, аж ніяк не кортіло. З протилежного боку я побачив вигнуту півколом стіну, а в ній великі двері з дерев’яними ґратами. Двері були прочинені, і скраю на них я побачив пальці руки Дафу. Секунд двадцять я більш нічого від нього не бачив, але тепер у мене не лишилося жодних сумнівів щодо того, куди він мене привів. Низьке рипуче муркотіння за дверима все пояснювало. Переді мною була оселя лева – але не того, якого цар Дафу мав зловити. А що двері були незачинені, то я визнав за краще не ворушитися. Я завмер там, де стояв, адже між диким звіром, якого я вже краєм ока побачив, і мною був тільки цар. Я ще не знав, які в нього стосунки з цим левом, одначе здогадався, що сам він увійшов би до його оселі без найменших вагань, але спершу мав намір підготувати звіра до моєї появи. Цар хотів, щоб я ступив туди разом з ним. Не було найменшого сумніву, що він привів мене сюди саме з такою метою. І тепер, коли я чув це рипуче лагідне й грізне муркотіння, я почував себе так, ніби сиджу верхи на напнутій линві, обхопивши її коліньми. Хоча мені було наказано довіритися своєму провідникові, як солдат я мав подумати про можливий шлях відступу, і тут я опинився в дуже невигідному становищі. Якби я побіг угору сходами, то наштовхнувся б на замкнені двері, і марно було б стукати в них чи кричати. Тату ніколи б мені не відчинила, і я вже бачив, як лев женеться за мною, стрибаючи по сходах, а потім я лежу, придавлений лапами звіра, що вимазав морду в моїй крові. Я уявляв собі, що насамперед лев візьметься за печінку, бо хижаки нібито мають звичай негайно з’їдати цей найпоживніший і найцінніший орган. Я міг би кинутися навтіки в темний тунель, але й тунель імовірно вів лише до інших замкнених дверей. Тому я стояв у своїх бридких зелених штанях із несвіжими жокейськими трусами під ними й намагався опанувати себе. Тим часом муркотіння й гарчання подужчало, тоді притихло, і нарешті я почув і голос царя; він звертався до лева то мовою варірі, то по-англійському – певно, заради мене, щоб підбадьорити мене.

– Заспокойся,