Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

– Тепер ви дивитеся на це інакше, чи не так?

– Авжеж, інакше, царю. Зовсім, зовсім інакше.

– Проте я бачу, ви й досі боїтеся її, – сказав він.

Я хотів відповісти, що вже не боюся, але, хоч м’язи мого обличчя й заворушилися, я не зміг промовити ці слова. Потім я закашлявся, затуливши кулаком рота, мої очі набігли слізьми, і нарешті я сказав:

– Це рефлекс.

Левиця ходила біля нас. Цар узяв мене за руку – я не зміг йому опертися – і притис мої пальці до її боку. Шерсть повільно ковзнула під ними, і нігті мов загорілися. Кістки в долоні розпеклися до білого жару. І жахливий спазм пройшов крізь руку просто мені в груди.

– Тепер ви доторкнулися до неї, і яке у вас враження?

– Яке в мене враження? – Я прикусив зубами нижню губу, щоб вона не тремтіла. – О, величносте, благаю вас! Не все в один день. Я стараюсь як можу.

Цар погодився:

– Це правда, я надто швидко намагаюся досягти поступу. Я хочу, щоб ви подолали свої труднощі якнайскорше.

Я понюхав пальці, які набрали від левиці своєрідного запаху.

– Послухайте, – мовив я, – я сам часто мучуся від надмірної нетерплячки. Але мушу сказати, що на сьогодні з мене цілком досить. На моєму обличчі ще не загоїлися рани після вчорашнього биття, і я боюся, вона почує запах свіжої крові. А навряд чи хтось утримав би такого звіра, якби він почув запах крові.

Мій дивовижний друг засміявся мені в обличчя і сказав:

– Ви просто чудо, Гендерсоне-сунго! (Чуда я в собі ніколи не помічав.) Повірте, я надзвичайно ціную вас. Якщо хочете знати, то дуже мало людей доторкалися до левів.

«Я прожив би й без цього», – мало не відповів я. Та оскільки цар був про левів такої високої думки, я вирішив утриматись од відповіді й лише мугикнув.

– Як же ви злякалися! Злякалися щиро й по-справжньому. Дужче злякатися, либонь, і неможливо. Я в захваті. Такого вияву страху досі мені не траплялося бачити. Ви пережили напад тривоги й радості водночас – так мені здалося. А ви знаєте, що багато сильних людей неймовірно люблять це змішане почуття страху і втіхи? Я певен, ви належите саме до цього типу. Мені цікаво дивитись, як ворушаться у вас брови. Вони надзвичайні. А ваше підборіддя в такі хвилини стає як хлоритовий сланець, обличчя роздувається й багровіє, наче вас душать, а рот розтягується мало не до вух. А коли ви заплакали!.. Як я милувався вами, коли ви заплакали!

Я знав, що це не просто особиста оцінка – такі вияви цікавили його насамперед з наукового чи з медичного погляду.

– А що діється з вашою labium inferiorum[18]? – спитав він, знову повертаючись до теми мого підборіддя. – Чому ваша плоть збирається такою безліччю складок? (Це було для мене справжнє відкриття.)

Він настільки мене переважав, і я так захоплювався його особистістю, його другою тінню чи димним ореолом, його катанням на леві, що дозволив йому говорити все, жодного разу не заперечивши. Далі цар зробив кілька ще дивовижніших зауважень про мій ніс, черево, про лінії на моїх колінах, а тоді сказав:

– Ми з Атті впливаємо одне на одного. Я хочу, щоб і ви до нас приєдналися.

– Я? – запитав я, не зрозумівши, про що йдеться.

– Хоч я трохи й покритикував вашу зовнішність, ви не повинні думати, що я не віддаю належного вашим високим чеснотам у іншому вимірі.

– Чи я правильно зрозумів вас, величносте, що ви будуєте для мене плани, пов’язані з цим звіром?

– Ви зрозуміли правильно, і я поясню вам, у чому вони полягають.

– Даруйте, але я думаю, нам слід просуватися вперед обережно, – сказав я. – Я не певен, чи моє серце витримає додаткову напругу. Я не можу брати на себе надміру – про це свідчать мої припадки, адже я іноді раптово втрачаю тяму. І ще хтозна, як вона себе поведе, коли я гепнуся додолу.

І тоді цар промовив:

– Мабуть, як на перший день, ви вже досить помаячили перед очима в Атті.

Він знову стрибнув з помосту, і левиця стрибнула за ним. Піднявши важкі ворота за допомогою вірьовки, накинутої на колесо-блок, закріплений футів на вісімнадцять над підлогою, цар випустив левицю з ЇЇ оселі в окремий відгороджений закутень. Я ніколи не бачив жодного представника родини котячих, який пройшов би в двері не за власним бажанням, і Атті в цьому не була винятком. Їй треба було повештатись сюди-туди, поки цар висів на вірьовці, яка утримувала ворота. Щоразу, коли вона підступала до виходу, мені кортіло підказати йому, щоб він підштовхнув її ногою під хвіст, аби левиця скоріше зважилася, адже вона явно сприймала його як хазяїна, хоч я й не був цілком у цьому впевнений. Нарешті вона, легка, обачна й насторожена, вийшла своєю м’якою ходою, короткими кроками до сусіднього підземелля. Цар відпустив вірьовку, і великий щит ковзнув униз. Він ударився в кам’яну підлогу з лунким стуком, і цар приєднався до мене. Він був веселий і умиротворений. Його повіки з роздутими венами ледь опустились, він одхилився назад і розмірено дихав, відпочиваючи. Я сидів біля нього у своїх дикунських штанях, крізь які було видно мої жокейські труси, і мав таке враження, ніби він витає в повітрі, а не сидить на дошках. На відміну від мене – бо я сидів на дошках і сидів твердо, чекаючи, коли він завершить відпочинок. І знову мені спало на думку давнє пророцтво, яке Даниїл зробив Навуходоносору: «І від людей тебе відлучать, і з польовою звіриною буде пробування твоє». Запах на моїх пальцях був ще дуже сильний. Я раз у раз нюхав їх, і мені знову пригадалися жаби в ставку арнюїв, худоба, яку ті люди так обожнювали, пожильців кіт, що його я мало не вбив, не кажучи вже про свиней, яких я вигодував. Поза всяким сумнівом, Даниїлове пророцтво мало дивний стосунок до мене, даючи мені наздогад, що я не пристосований до спілкування з людьми.

Цар завершив