Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

його виконанні це було шедевром артистичного мистецтва, і він, мабуть, не жартував, коли сказав, що, лежачи, підтримує себе у формі, бо й справді така поза начебто додавала йому життєвої снаги. Левиця з лагідним густим муркотінням присіла на свої великі задні лапи зі схованими в подушечки пазурями і стрибнула на поміст, де пройшлася сюди-туди, поглядаючи на мене, ніби охороняла спочинок царя. Коли я перехопив її ясний, глибокий погляд, мені привиділася в ньому грізна нещадність, властива самій природі. В ньому не було відвертої погрози, не було нічого особистого, але моє волосся, хоч і придавлене шоломом, заворушилося на голові. Мене й далі мучила невиразна тривога, що про мій нездійснений намір учинити злочин проти кота тут могли якось довідатись. Я згадував і про те, як пробудився мій дух.

Чи правильно я оцінив значущість того моменту? Чи міг я знати, що та година стане для мене Судною Годиною?

Але щодо поведінки вибору в мене не було. Я міг лише стояти нерухомо. І я стояв. Та ось цар випростав руку під черевом у левиці, яка саме переступала через нього, ходячи туди й сюди. Він показав на двері й мовив:

– Будь ласка, зачиніть їх, пане Гендерсон. Відчинені двері діють їй на нерви.

– А можна мені поворухнутися? – запитав я.

Мій голос прозвучав так хрипко, наче горло в мене заржавіло.

– Можна, але повільно, – сказав він. – Ви не турбуйтесь, Атті поведеться так, як я їй накажу.

Я обережно поточився до дверей і коли нарешті досяг їх, рухаючись повільно-повільно, мене раптом опанувало невтримне бажання переступити через поріг, сісти вже потойбіч і там почекати. Але за жодних обставин, хоч би чого це мені коштувало, я не міг дозволити, щоб моя дружба з царем ослабла. Тому я прихилився до дверей і зачинив їх вагою свого тіла, глибоко зітхнувши, коли налягав на них. Я почував себе геть розбитим. Я не міг переживати кризу за кризою і знову кризу – як за два останні дні.

– А тепер підійдіть сюди, Гендерсоне-сунго, – сказав цар. – Поки що все у вас виходить чудово. Можете рухатися трохи швидше, тільки не рвучко. Ближче до нас ви будете в більшій безпеці. Леви далекозорі. Очі в Атті пристосовані бачити на відстані. Ну ж бо, підходьте.

Я став наближатися до них, стримуючи дихання і подумки проклинаючи й царя Дафу, і його левицю, тремтячи і втупившись у кінчик її хвоста, що ковзав сюди-туди з розміреністю метронома. Опинившись посеред підвалу, я мав таке відчуття, що на всьому білому світі немає для мене жодної точки опори.

– Ближче підходьте, ближче, – сказав цар і зробив знак двома пальцями. – Вона звикне до вас.

– Якщо я доти не помру, – сказав я.

– О ні, Гендерсоне, вона вплине на вас, як уже вплинула на мене.

Коли я підійшов на відстань випростаної руки, він потяг мене до себе, водночас лівою рукою відтрутивши морду левиці вбік. З великими труднощами я видерся на ту лаву-поміст. Насамперед я спробував утерти обличчя від поту. Та марно, бо внаслідок лихоманки воно було сухісіньке. Атті пішла в кінець помосту, потім рвучко повернула назад. Цар відвів її морду від моєї потилиці, що настовбурчилася, наче морський їжак, коли левиця тицьнулася в неї. Атті обнюхала мою спину. Цар усміхався, вважаючи, що наші взаємини розвиваються чудово. Я тихо заплакав. Потім левиця відійшла, і цар сказав:

– Не тривожтеся так, Гендерсоне-сунго.

– О, величносте, я нічого не можу з собою вдіяти! Це сильніше за мене. І справа не тільки в тому, що я її боюся, а я таки боюся її – і дуже. Надмірна яскравість суміші – ось що мене діймає. Яскравість суміші. Я й сам не розумію, чому я не годен терпіти страх, з яким давно знайомий і який лизав мене так часто. – І я захлипав, але не дуже голосно, щоб чогось не сталося.

– Ліпше помилуйтеся красою цього звіра, – сказав він. – Не думайте, що я піддаю вас такому тяжкому випробуванню заради самого випробування. Ви, либонь, гадаєте, що це – перевірка нервів? Промивання ваших мізків? Клянуся честю, ви помиляєтесь. Якби я не був твердо переконаний, що Атті в усьому мене послухається, я вас сюди не привів би. Невже ви гадаєте, що я здатний на підлоту?

Його рука з гранатовим перснем лежала на шиї в левиці.

– Якщо ви залишитеся там, де стоїте, – сказав він, – то я гарантую вам цілковиту безпеку.

Він стрибнув з помосту, і рвучкість його рухів укинула мене в шок. Я відчув, як у моїх грудях вибухнув жах. Левиця стрибнула за ним, і обоє відійшли на середину підземелля. Він зупинився і щось владно їй сказав. Вона сіла. Дафу знову заговорив, і левиця повалилася на спину й роззявила пащу, а він присів навпочіпки й засунув руку їй між зуби, майже торкаючись поморщених губів; а тим часом її хвіст вигнувся дугою на кам’яній підлозі і рвучко метлявся сюди-туди. Забравши руку з пащі, цар звелів левиці підвестись, а тоді підліз під неї і обхопив її ногами за тулуб. Його ступні в білих пантофлях схрестилися в неї на стегнах, а руки – на шиї. Обличчя притулилося до її морди, і вона носила його сюди-туди, а він з нею розмовляв. Потім Атті рикнула, але, мабуть, не на нього. Отак несучи його, вона обійшла все підземелля і повернулася до помосту, де зупинилася, тихо муркочучи своїм низьким муркотінням і морщачи губи. Цар висів на ній у своїх червоних штанях і дивився на мене. Отже, дарма я вважав, що бачив у світі чимало дивного! Тепер з’ясувалося, що я не бачив анічогісінько! Коли Дафу висів під черевом у левиці, усміхаючись мені знизу вгору своїми товстими губами, я усвідомив, що доти чогось такого я навіть уявити собі не зміг би. Оце справді був талант – власне, геній, якщо висловитися точніше. Атті це теж усвідомлювала. Тут не треба було добре знати звірів, щоб зрозуміти: вона любила цього чоловіка. Любила! Своєю звіриною любов’ю. Я теж його любив. А хто б зміг його не полюбити?

– Такого я ще ніколи не бачив, – сказав я.

Цар відірвався від Атті, одіпхнув її коліном і стрибнув на поміст. У цю ж