Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
– Справді! – сказав цар, а потім заговорив голосом стишеним і довірливим, заговорив про таке, чого я ніколи доти не чув, і я лише дивився на нього витріщеними з подиву очима. – Справді, може здатися, що такий взаємозв’язок існує, – мовив він. – Хоча не думаю, що це так. Але я вірю в існування закону людської природи, що пояснює, як людина відповідає на силу. Людина – це істота, якій не до вподоби, коли її б’ють. Візьміть коня – хіба він здатний помститися своїм кривдникам? Або бика. А людина завжди настроєна на помсту. Якщо ж їй самій загрожує покарання, вона чого тільки не вимудрує, аби його уникнути. А коли кара все-таки спостигне її, серце в неї може зіпсутися. І часто справді псується – ви зі мною згодні, Гендерсоне-сунго? Ось чому брат підіймає руку на брата, син на батька (який жах!), а батько на сина. Більше того, це процес безперервний, бо якщо батько не битиме сина, вони не будуть схожі. Так робиться для того, щоб увічнити схожість між людьми. Людина не терпить, коли її б’ють, Гендерсоне. І якщо протягом якогось часу їй доводиться зносити удари, вона опускає очі й мовчки обмірковує, як потім очиститися від ударів. Були удари первісні, і кожен з нас і досі їх відчуває. Кажуть, ніби першого такого удару завдав Каїн, але це викликає сумнів. Ще наприпочатку часів була занесена рука, яка потім ударила. Тому люди й досі здригаються. Кожен прагне уникнути ударів, звільнитися від них, прагне, щоб били когось іншого, а не його. Я розумію це як закон земного буття. Але щодо того, чи є в силі істина, то це окреме питання.
У кімнаті панувала сутінь, але повітря було просякнуте задухою з її запахом горілої рослинності.
– Стривайте-но, величносте, – сказав я, спохмурнівши й кусаючи собі губи. – Дайте подумати, чи я зрозумів вас правильно. Ви вважаєте, душа помре, якщо їй не пощастить домогтися, щоб її стражданнями страждав хтось інший?
– А якщо пощастить, то вона довго радіє і веселиться. На превеликий жаль, це так.
Долаючи біль – канчуки посмугували незахищені частини мого обличчя жорстоко, – я звів брови і спрямував на нього зверхній погляд – одним оком.
– На превеликий жаль, кажете? Тому й треба було відшмагати мене та богів?
– Тут, Гендерсоне, ви маєте цілковиту рацію. Мабуть, мені слід було остерегти вас рішучіше, коли вам закортіло перенести Мумму.
– Але ж іще до того, як я побачив богів, ви вирішили накинути мені цю роботу… – Та я подумав, що годі докоряти йому, і сказав: – Якщо хочете знати, величносте, існують люди, здатні відповідати добром на зло. Навіть я це розумію. Я, розбишака і шалапут.
Я затремтів усім своїм величезним тілом, раптово збагнувши, як неправильно досі жив.
З подивом я відзначив, що Дафу залюбки зі мною погодився.
– Кожна порядна людина до цього прагне, – сказав він. – Хіба годиться жити для того, щоб передавати лють? А вдарив Б?Б вдарив В? – У нас не вистачить алфавіту, щоб зобразити цей процес. Порядна людина зробить усе, аби зупинити зло на собі. Вона стерпить удар і не даватиме здачі – оце і є найблагородніше шанолюбство. Така людина кидається в море ударів, твердо вірячи, що воно має межі. За таких обставин загинуло чимало шляхетних сміливців. Але куди більше гине тих, хто не здатний гамувати своє роздратування, хто каже: «Мені остогидло гнути шию під тягарем власного гніву. Я не можу більше годуватися страхом і обережністю».
Тут я хотів би зауважити, що краса царя Дафу вражала мене не менше, ніж його слова, а може, й більше. Його чорна шкіра сяяла, ніби зволожена тією росою, яка збирається на рослинах, коли вони досягають розквіту. Спина в нього була довга й м’язиста, губи – яскраво-червоні й наче задерті вгору. Досконалість людського тіла має короткий вік, і тому ми милуємося нею, можливо, більше, ніж вона того заслуговує. Але я нічого не міг із собою вдіяти. Це відбувалося поза моїм бажанням. Я відчув біль у яснах, де такі відчуття фіксуються незалежно від моєї волі, і тоді я зрозумів, наскільки він мені до вподоби.
– У кінцевому підсумку ви маєте слушність, і добро, запропоноване в обмін на зло, – це і є відповідь на запитання про сенс життя. Я теж вірю в людський рід, хоча навряд чи моя віра знайде виправдання в близькому майбутньому. Можливо, я не пророк, сунго, але я переконаний, що благородство посяде чільне місце у світі.
Почувши ці слова, я здригнувся, я аж затремтів від радості. Христе-Боже! Таж колись я віддав би все, що маю, аби тільки почути їх від когось. Моє серце так розхвилювалося, аж я відчув, що обличчя в мене витягується й витягується, і кінець кінцем воно стало довге-довге, либонь, як міська вулиця. Я палав від лихоманки та розумового збудження, – так впливав на мене піднесений дух нашої розмови, – і речі перед моїм зором не просто двоїлися чи троїлися, а множилися в незліченних обрисах розбурханих кольорів – золотого, червоного, зеленого, темно-коричневого та інших, що коливалися концентричними хвилями навколо кожного предмета. Іноді Дафу видавався мені втричі більшим, ніж був насправді, з райдужним ореолом навколо нього. Більший, аніж саме життя, він нависав наді мною і говорив не одним голосом, а кількома зразу. Я стискав пальцями свої ноги крізь зелені шовкові штани сунго, і, думаю, в ті хвилини я втратив здоровий глузд. Принаймні трохи. Я справді був наче в нестямі. Цар ставився до мене з класичною африканською ґречністю, а це одна з вершин людської поведінки. Я не знаю, де ще на землі люди вміють поводитися з такою гідністю, як поводився цей чоловік тут, поблизу екватора, в самому серці темряви, в маленькій кімнаті примітивного палацу, що стояв у гірській долині, в тому самому селищі, де я плуганився з мерцем на спині під місяцем та синіми лісами небес. Чи може павук зазнати раптового перетворення й написати трактат про комах, яких він пожирає, – перетворений хижак, ви вловлюєте, до чого я веду? Ось таке порівняння спало мені на думку, коли я почув цареві слова про те, що благородство посяде чільне місце у світі.
– Царю Дафу, – сказав я, – сподіваюся, ви станете моїм другом. Я
