Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
– Ви хочете знати, звідки моя впевненість у тому, що моє пророцтво кінець кінцем справдиться?
– Авжеж, – сказав я. – Безперечно. Мені цікаво, як воно все повернеться. Тобто я маю на увазі ось що: які практичні дії ви порекомендували б?
– Не стану приховувати, Гендерсоне-сунго, в цьому питанні я маю власну концепцію. І не збираюся тримати її в таємниці лише для власного вжитку. Я залюбки викладу її вам. Мені приємно, що ви хочете стати моїм другом. Скажу по правді, таке почуття виникло й у мене до вас. Я дуже зрадів, коли ви прийшли. А щодо цієї історії із сунго, то, повірте, я щиро шкодую. Ми не втрималися, щоб не використати вас у своїх інтересах. Бо так склалися обставини. Ви вже мені пробачте.
По суті, це був наказ, але я радо підкорився і щиро йому пробачив. Я не був настільки зіпсований чи битий життям, щоб не розпізнати незвичайну людину. Я бачив, що переді мною в певному розумінні геній. І не просто геній, а геній саме мого ментального типу.
– Звичайно, величносте. Ніяких проблем. Я й сам хотів прислужитися вам учора. Я вже про це казав.
– В такому разі щиро дякую вам, Гендерсоне-сунго. Отже, з цим покінчено. А ви знаєте, що з погляду тілесної будови ви схожі на статую? У вас є щось монументальне. Я говорю лише про тіло.
На ці слова я трохи напружився, бо в них був якийсь подвійний зміст, і сказав:
– Справді? Вам так здається?
Цар вигукнув:
– Не забувайте, що ми з вами уклали угоду про взаємну щирість, пане Гендерсон!
Тут я схаменувся і промовив:
– О, даруйте, величносте. Наша угода залишається чинною. Хай буде що буде. Я не збираюся відступати від своєї обіцянки. Я відповідаю за кожне своє слово і хочу, щоб ви мені довіряли.
Він був задоволений моєю відповіддю і сказав:
– Я вже відзначав, що людина не завжди готова сприйняти щирість у несподіваній для неї формі. Говорячи про вашу монументальність, я мав на увазі лише тілесну будову, бо вона відразу привертає увагу.
Очима він показав на купу книжок біля свого ослону, так ніби вони мали стосунок до нашої розмови. Я повернув голову, щоб прочитати назви, але в кімнаті стояла півсутінь, і я не міг роздивитися літери.
Потім він зауважив:
– У вас дуже лютий вигляд.
Це для мене не новина; але почути таке від нього було прикро.
– Чого ж ви хочете? – сказав я. – Я належу до типу людей, які не можуть вижити, не спотворюючи себе. Життя добре потрудилося наді мною. І йдеться не лише про війну, хоча там мене тяжко поранило… – Я вдарив себе в груди. – Просто сюди! Ви розумієте, що я маю на увазі, царю? Але я, звичайно, не хочу розлучатися навіть із таким життям, яке маю, хоч іноді я декому погрожував, що накладу на себе руки. Якщо я не здатний принести діяльну користь, то принаймні повинен що-небудь проілюструвати. Та й це навряд чи мені вдається. Схоже на те, що я анічогісінько не ілюструю.
– О, ви помиляєтеся. Ви ілюструєте масу, великий обсяг. Для мене ви неоціненна ілюстрація. Я не вважаю, що в чомусь ви відхиляєтеся від норми. Коли я навчався медицини, мене надзвичайно захопило вивчення людських типів, і для них я розробив цілу класифікаційну систему з такими рубриками: вмирущі; ласолюби; упертюхи; слоново-незворушні; по-свинському хитрі; фатально-історичні; такі, що приймають смерть; фалічно-горді або облудно-статеві; такі, що швидко засинають; одурманені нарцисизмом; божевільні сміхуни; педанти; войовничі Лазарі. О Гендерсоне-сунго, як багато існує людських образів і форм! Безліч!
– Ай справді. Це тема для великої розмови.
– Авжеж, авжеж. Я присвятив цьому роки і вів спостереження на всьому своєму шляху від Ламу до Стамбула та Афін.
– Чималий клапоть світу. Який же людський тип ілюструю я?
– З вами все ясно, – сказав Дафу. – Всім своїм виглядом ви, Гендерсоне-сунго, волаєте: «Рятуйте! Рятуйте! Що я повинен робити? Як мені жити? Дайте відповідь – і негайно! Що зі мною буде?» І так далі. З такою вдачею нелегко жити на світі.
В цю мить я не зміг би приховати подиву, навіть якби мав ступінь доктора потайних наук, і я подумав уголос:
– Так, так. Ось та істина, яку почала відкривати мені Віллатале. Грун-ту-молані було тільки початком.
– Я знаю цей вислів арнюїв, – сказав цар варірі. – Я жив там якийсь час, гостем Ітело, і розумію, який зміст вони вкладають у це грун-ту-молані. Справді розумію. Стару царицю я знаю теж. У термінах своєї класифікації я визначив би її тип приблизно так: люди-самоцвіти, окраса й тріумф свого виду. Я згоден, що грун-ту-молані пояснює багато, але далеко не все. Тут потрібен інший досвід, Гендерсоне-сунго. Я можу вам дещо показати – щось таке, без чого ви ніколи не зрозумієте, чого я прагну і як дивлюся на життя. Ви зі мною підете?
– Куди?
– Поки що не скажу. Ви повинні мені довіритися.
– Гаразд, чом би й ні? Не заперечую. Мені здається…
Йому потрібна була лише моя згода, і він одразу підвівся. Ту ж мить підхопилася на ноги й Тату в своєму військовому кашкеті.
16
Затулені пальмовим листям двері виводили з цієї маленької кімнати в довгу галерею. Тату відчинила для нас ці двері й рушила вслід за нами. Цар був уже далеко попереду. Я спробував його наздогнати, пішов швидше й одразу відчув, як боляче покалічив напередодні ноги, бігаючи босий по гострому камінню. Отож я плентав, шкандибаючи й накульгуючи. Тату простувала за мною своїм твердим військовим кроком. Вона взяла двері до внутрішнього царського покою на