Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

З мого рішучого тону він зрозумів, що я хочу сказати, й урвав мене:

– Пане Гендерсон, ви маєте право вимагати будь-яких пояснень, і я розповім вам усе, що зможу. Розумієте, Бунам від самого початку був переконаний, що у вас стане сили перенести нашу Мумму. Я з ним погодився, коли побачив, як ви збудовані. Відразу погодився.

– І не дивно, – сказав я. – Бо я справді дужий. Але чому так сталося, чому? Мені здається, ви знали, чим усе закінчиться. Ви умисне побилися зі мною об заклад, щоб роздрочити мене.

– Це був звичайний азарт, ото й тільки, – відповів цар. – Я так само не знав, до чого це призведе, як і ви.

– І завжди все відбувається так, як учора?

– Далеко не завжди. Навпаки, надзвичайно рідко.

Я звів брови, наскільки міг, показуючи йому, що не такий я простак і його пояснення мене не задовольнили. Водночас я намагався розгадати його. Я не помітив у ньому жодних виявів хизування. Свої відповіді він обмірковував, але й не вдавав глибокої задуми. А коли став розповідати про себе, його розповідь у головних деталях збіглася з тією, яку я вже чув від арнюйського принца Ітело. В тринадцять років його послали вчитися в місто Ламу, а згодом він перебрався до Малінді.

– Усі царі на протязі вже кількох поколінь повинні знайомитися зі світом, і в цьому віці їх посилають до школи. Ти з’являєшся з якогось глухого закутня, кілька років навчаєшся в школі, потім повертаєшся додому. Кожен цар посилає до Ламу одного свого сина. З ним їде хтось із дядьків і живе в Ламу, чекаючи, поки небіж закінчить науку.

– З вами їздив Хорко?

– Атож, Хорко. Він був сполучною ланкою. Він жив зі мною в Ламу дев’ять років. Та я подався з Ітело ще далі. Я не збирався жити тут, у тропіках. Хлопці в школі були зіпсуті. Підмальовували собі вугіллям очі, фарбували губи. Любили побазікати. Я прагнув більшого.

– Ви дуже серйозна людина, – сказав я. – Це очевидно. Я розгадав вас із першого погляду.

– Після Малінді був Занзібар. Там ми з Ітело найнялися матросами на судно. Побували в Індії і на Яві. Потім Червоне море, Суец. П’ять років у Сирії в сектантській школі. Ставилися до нас дуже добре. Освіту, як на мій погляд, давали там надзвичайно ґрунтовну. Я готував докторську дисертацію і захистився б, якби не помер батько.

– Дивина та й годі, – сказав я. – Мені важко пов’язати все це з учорашнім днем. З черепами, з отим страхопудом, якого звуть Бунам, з амазонками та всіма іншим.

– Це дивне поєднання, я згоден. Але не в моїй спромозі, Гендерсоне – Гендерсоне-сунго – зробити так, щоб світ відповідав вимогам здорового глузду.

– А у вас була спокуса не повертатися додому? – запитав я.

Ми сиділи дуже близько один від одного, і, як я вже відзначив, його чорнота надавала йому в моїх очах казкової незвичайності. Як усі люди, залюблені в життя, Дафу відкидав від себе густішу тінь – клянуся, що це правда. Це щось димне, як пороховий розряд. Я не раз помічав таку властивість у Лілі, а особливо мені це впало у вічі того дощового дня в Данбері, коли вона умисне послала мене до залитого водою кар’єру, а потім зателефонувала з ліжка своїй матері. Це було тоді в ній дуже помітно. Це щось блискуче й водночас тьмяне; воно туманне, синяве, тріпотливе, осяйне, як прозорий камінь-самоцвіт. Таке відчуття пережив я і в ту мить, коли випростався, поцілувавши Віллатале в живіт. Але цар Дафу був наділений цією таємничою властивістю більше, аніж будь-хто з людей, які траплялися мені доти.

У відповідь на моє останнє запитання він сказав:

– Я мав чимало причин бажати, щоб мій батько пожив довше.

Я здогадався, що старого, певно, задушили.

Мабуть, на моєму обличчі Дафу прочитав каяття, що я нагадав йому про батька, бо він засміявся, щоб заспокоїти мене, і сказав:

– Не переживайте, пане Гендерсон, – я мушу називати вас сунго, бо тепер ви сунго. Не переживайте і не тривожтеся. Це тема, яку обминути важко. Зрештою, ви тут ні до чого. Надійшов його час, він помер, і царем став я. Я повинен був зловити лева.

– Про якого лева ви говорите? – спитав я.

– Я ж вам учора розповідав. Можливо, ви забули – царів труп, черв’ячок, який у ньому заводиться, царева душа, левеня?

Тепер я пригадав. Він і справді розповідав мені про це.

– Ну так от, – провадив він далі, – після того, як звірятко, що його Бунам випускає на волю, виросте, наступний цар має зловити того лева протягом року або двох.

– Що ви кажете? Ви повинні вполювати його?

Цар усміхнувся.

– Вполювати? Я маю зовсім інше завдання. Спіймати його живим і держати біля себе.

– То оце той звір, який гарчить у підземеллі? Я можу заприсягтися, що чув звідти лев’ячі рики. Юпітере, так он воно що! – промовив я.

– Ні, ні, ні, – заперечив цар своїм лагідним тоном. – Ви не вгадали, пане Гендерсон-сунго. Ви чули зовсім іншого звіра. Я ще не зловив Гміло. Тому я ще остаточно не коронований на царя. Ви бачите мене на півдорозі до монаршої влади. Висловлюючись по-вашому, я поки що не утворений.

Дивлячись на царя, я почав забувати про вчорашнє потрясіння і розуміти, чому я відразу заспокоївсь, як тільки вперше зустрівся з ним. Просто в його товаристві мені було надзвичайно приємно. Він сидів, схрестивши свої великі ноги, нахилившись уперед і згорнувши руки на грудях. Вираз його обличчя був замислений, але привітний. Крізь товсті губи іноді вихоплювалося тихе мугикання. Воно нагадувало мені звук, який можна почути, коли літньої ночі в Нью-Йорку ви проминаєте електростанцію: двері відчинені, вся латунна й сталева машинерія працює, виблискуючи під однією неяскравою лампочкою, і якийсь старий чоловік у брезентовій робі та домашніх капцях курить люльку, недбало наглядаючи за грізною потугою електричного монстра. Мабуть, з усіх людей, які жили або живуть на світі, я найлегше піддаюся чарам. Хоча з першого погляду цього не скажеш, але я – надзвичайно піддатливий медіум, і мене легко