Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

– То на чому ми зупинилися, пане Гендерсон?.. – озвався він своїм екзотичним голосом, що був приправлений особливим акцентом.

– Ви хотіли пояснити мені, царю, чому мені корисно поспілкуватися з левом. Я про це не маю найменшого уявлення.

– Зараз я вам усе розтлумачу, – сказав він, – і насамперед трохи розкажу про левів. Атті я зловив близько року тому. Варірі знають, як упіймати лева, якщо він їм потрібен. Загонщики женуть звіра на територію, яку ми називаємо хопо, – вона досить велика і тягнеться в чагарях на кілька миль. Звірів полохають криками, барабанним боєм за звуками ріжків, спрямовують їх у широкий кінець хопо й женуть далі. В протилежному – вузькому – кінці хопо налаштовано пастку, і я як цар повинен власноруч зловити лева. В такий спосіб спіймали й Атті. Я маю пояснити вам, що кожен лев, крім мого батька Гміло, вважається у варірі звіром небажаним, таким, що не має права на існування. Я привів сюди Атті, незважаючи на різкий осуд і протести всього племені. Мої піддані осуджують мене за це. А особливо Бунам.

– І чого тим людям треба? – сказав я. – Вони не заслуговують мати такого царя, як ви. З вашою мудрістю ви могли б правити великою країною.

Мені здалося, що цареві було приємно почути від мене такі слова.

– Хай там як, – сказав він, – а існує серйозна незлагода між мною і Бунамом, якого підтримує мій дядько Хорко, і не тільки він, не кажучи вже про царицю-матір та кількох царських дружин. Бо тільки одного лева дозволено терпіти – того, в якому оселилася душа покійного царя. Всіх інших вважають за баламутів та злочинців. Ви розумієте? Головна причина, чому наступник престолу неодмінно має зловити свого небіжчика-батька, – це те, що особу царської крові не можна залишати в компанії таких розбишак. Кажуть, ніби відьми варірі таємно паруються з поганими левами. Дитину, що начебто походить від такого союзу, вважають дуже небезпечною. І коли чоловік запідозрить, що дружина зрадила його з левом, він вимагає, щоб її скарали на смерть.

– Дивина, та й годі, – сказав я.

– Якщо підвести підсумок, – провадив цар, – то мене осуджують і за те, що я й досі не зловив Гміло, свого батька-лева, і за те, що я держу Атті, – це, мовляв, не доведе мене до добра. Проте, незважаючи на загальний опір, я сповнений рішучості держати її й далі.

– Чого вони від вас хочуть? – спитав я. – Щоб ви зреклися престолу, як герцог Віндзорський?

У відповідь Дафу тихо засміявся, потім сказав у глибокій тиші, що панувала в підземеллі, – жовто-сіре повітря давило на нас, помалу густіючи:

– Такого наміру в мене немає.

– Якщо ви цим обурені, я розумію вас чудово, – заявив я.

– Я бачу, Гендерсоне-сунго, – сказав Дафу, – що повинен розповісти вам трохи більше. Кожен цар варірі приводить сюди наступника престолу ще малим хлоп’ям. Так і я відвідував свого діда-лева. Звали його Суффо. Отже, ще змалку я був у близьких взаєминах з левами, а коли вибрався у світ, то заміни їм не знайшов. Мені так бракувало лев’ячого товариства, що коли мій батько Гміло помер і мене повідомили про цю трагічну подію, то думка про повернення додому, незважаючи на мою любов до медицини, не видалася мені такою вже неприйнятною. Я можу навіть сказати напевне: я страждав від того, що не мав змоги спілкуватися з левами; саме тому я вирішив повернутися додому й надолужити втрачене. Звичайно, було б найкраще, якби мені відразу пощастило зловити Гміло. Та оскільки замість нього мені попалася Атті, я не міг прогнати її чи вбити.

Я взявся за складку своїх барвистих штанів, щоб утерти обличчя. Я мав відчуття, що з нього капає піт, але через лихоманку воно було зловісно сухе.

– І все ж таки Гміло треба зловити, – сказав Дафу. – І я його зловлю.

– Щиро зичу вам успіху.

Потім він здавив мені зап’ясток і промовив:

– Я не дорікатиму вам, Гендерсоне, якщо ви захочете переконати себе, що сьогоднішня пригода була галюцинацією або ілюзією. Та заради мене – адже ви самі наполягли, щоб ми уклали з вами угоду про щирість, – я закликаю вас набратися терпцю й не відступати з півдороги.

«Якби мені зараз жменю сульфамідних таблеток, я, мабуть, оклигав би», – подумав я.

– Ось що я скажу вам, Гендерсоне-сунго, – озвався цар після тривалої задуми, з якоюсь надприродною силою усе здавлюючи і здавлюючи мій зап’ясток – Дафу майже нічого не робив рвучко, похапливо. – Я розумію, це може видатися ілюзією, сновидінням, грою уяви. А проте це не привиддя і не сон – це пробудження. Ха-ха! Навіть надзвичайно пристрасні люди завжди сумнівалися в реальності дужче, аніж будь-хто. Ті самі люди, яким нестерпно думати, що надії неминуче обертаються на злидні, любов – на ненависть, на смерть, на мовчанку… Розум має право на тверезий сумнів, він пробуджується з кожним коротким – у вимірах вічності – життям і бачить, і осягає те, що є наслідком діяльності інших розумів, які були поєднані з такими самими короткими життями. І часто не вірить, що безліч ефемерних існувань склалися в щось реальне й нескінченне в часі, в людську історію. Зрештою, чому ми повинні визнавати лише факти? Така перспектива мало кого приваблює. Атож, сунго, створіння, що так недовго існує, є справжнім майстром уяви. Та чомусь це рідкісний дар допомагає йому вмирати, а не жити. Чому? Диво, та й годі. Прикро думати, що наше життя – химера, Гендерсоне. Але в мені ви не сумнівайтеся: попри все, що я сказав, я – Дафу, друг Ітело і ваш друг. Бо ми подружили з вами по-справжньому, і ви повинні мені довіряти.

– З мого боку заперечень немає, величносте, – сказав я. – Ваші висновки цілком мене задовольняють. Правда, я не зовсім вас розумію, але все, що ви сказали, схвалюю на віру. А щодо моїх галюцинацій, то ви не турбуйтеся. Якщо глянути правді у вічі, то мало знайдеться людей, які стикалися б з реальним життям так часто, як я. Я ніколи не йшов проти фактів. Хоча вряди-годи я і втрачав голову, але потім щоразу її знаходив, і, Богом присягаюся, це було нелегко. Але я люблю