Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

«Ти одна з тих підвішених лютень, що бринять, тільки-но їх торкнешся, чоловіче, – сказав я сам собі, і то не вперше. – Якщо досі ти не знав, що таке дикунство, то вчора ти побачив його на власні очі, побачив, як людина грає у м’яч черепом власного батька. І має стосунки з левами. З левами! І ця людина – майже дипломований лікар. Суцільне божевілля, та й годі».

Так я міркував. Але я не міг не взяти до уваги того факту, що в мені знову й знову озивався внутрішній голос, повторюючи: «Я хочу, хочу!» – шаленіючи й вимагаючи, перетворюючи мою душу на хаос, палко жадаючи й постійно знаходячи розчарування, і що цей голос гнав мене вперед, як загоничі женуть дичину. Отож було безглуздо вести з життям переговори, я мусив приймати такі умови, які воно мені ставило. Але іноді мені хотілося переконати себе в тому, що тільки моя буйна й розтривожена вдача винна в усьому, що сталося, відтоді як я покинув Чарлі з його молодою дружиною і подавсь у власні мандри, – арнюї, жаби, Мталба, мрець у хижі й шалена гонитва в уборі з листя та лози в гурті здоровенних жінок. І ось тепер чорний володар чорношкірого племені втішає мене – але чи можна йому довіряти? Які в мене підстави довіряти йому? І я, незграбний здоровило у зелених шовкових штанях, наділений званням повелителя дощу, я болісно напружував увагу, напружував слух і недовірливий зір. О, нечиста сила! Як можна зламати людину, для котрої життя не визначило притулку! Як можна її зламати!.. Отак я міркував, сидячи в палаці з непотинькованими червоними стінами та білими каменями у вигляді чаш, у яких росли квіти. Біля дверей вартували амазонки і з ними люта стара Тату з величезними ніздрями. Вона сиділа, куняючи, на підлозі в своєму військовому кашкеті.

Отже, ми гомоніли з царем, і помалу мене опанувало відчуття, що ми з ним люди особливого виміру. Мав я підстави довіряти йому чи не мав – це вже окрема тема.

І почалася розмова, яка не могла повторитися ніде в світі. Я підтяг свої зелені штани. У голові в мене наморочилося від лихоманки, але зусиллям волі я опанував себе і сказав, чітко вимовляючи кожне слово:

– Величносте, я не стану ухилятися від сплати за програний заклад. Я людина принципова. Але я й досі не розумію, що все це означає і навіщо мене вдягли у форму повелителя дощу.

– Форма тут ні до чого, – сказав Дафу. – Ви – сунго. Ви сунго в прямому розумінні, пане Гендерсон, Я не міг би призначити вас сунго, якби у вас не стало сили перенести Мумму.

– Ну гаразд, хай буде, але чому вони так повелися з богами? Мені було дуже прикро, величносте, не стану приховувати. Я не можу сказати, що жив праведно. Думаю, це на мені написано… (Цар кивнув головою.) Зрештою, на моїй совісті до біса не вельми похвальних вчинків, я не був бездоганним ні як солдат, ні як цивільний. Скажу відверто, я не заслуговую, щоб мене вписали в історію навіть на туалетному папері. Та коли я побачив, як вони шмагають Мумму, Гуммата й інших богів, я впав ницьма на землю. Було, здається, вже досить темно, і я не знаю, бачили ви це чи ні.

– Вас я бачив. А те, що діялося, вигадав не я. – Цар говорив дуже лагідно. – В мене інші погляди й інші уявлення. Ви в цьому ще переконаєтесь. Але чи бажаєте ви поговорити зі мною відверто й щиро?

– А ви, величносте, хочете зробити мені приємність? Найбільшу приємність з усіх можливих?

– Звичайно, чом би й ні?

– Я дуже радий. Тоді ось про що хотів би я вас попросити: повірте, я буду з вами щирий. Це єдина моя надія. Якщо ви мені не повірите, все полетить шкереберть.

Він заусміхався.

– Отакої, чому б я став відмовляти вам у цьому? Я згодний, Гендерсоне-сунго, але дозвольте мені попросити вас про те саме. Ця угода просто не матиме сенсу, якщо не буде взаємною. Та чи готові ви сприйняти щирість у будь-якій формі? Скажімо, у зовсім для вас несподіваній?

– Вважайте, що ми домовилися, величносте. Що ми уклали між собою угоду. О, ви навіть не уявляєте собі, яку приємність мені робите! Коли я пішов від арнюїв (і не стану приховувати, що я накоїв там лиха – можливо, вам про це відомо), то думав, що втратив свою останню нагоду. Я вже мав довідатися про грун-ту-молані, коли з моєї вини сталася страшна катастрофа, і я пішов звідти в жахливому настрої. Господи, яким приниженим я себе почував! Розумієте, величносте, я все думаю про сон духу і про те, коли він у біса урветься. Думав я про це і вчора, коли мене зробили повелителем дощу – такого мені ще не доводилося переживати! Чи зможу я коли-небудь розповісти про все це своїй дружині Лілі?

– Я ціную вашу відвертість, Гендерсоне-сунго. Я умисне хочу затримати вас біля себе на довший час, сподіваючись, що ми зможемо передати один одному багато важливого. Бо мені не дуже легко виражати себе перед своїм народом. Тільки Хорко побував у зовнішньому світі, але з ним я теж не можу вільно обмінюватися думками. Всі вони тут настроєні проти мене…

Це він повідав мені як таємницю, і голос його прозвучав майже пошепки, а потім у кімнаті запала глибока тиша. Амазонки лежали на підлозі, мовби позасинали, – Тату в своєму кашкеті і дві молоді, затягнуті в шкіряні жилети, а нижче пояса голі. Їхні чорні очі були напівзаплющені, але насправді вони дивилися на мене пильним поглядом. Я чув, як за грубими дверима нашого внутрішнього покою вовтузились і базікали царські дружини.

– Ви маєте слушність, – сказав я. – Тут ідеться не тільки про любов до істини. Ідеться тут і про інше – про самотність. Людина іноді перетворюється на власну могилу. А коли їй щастить вибратися з тієї могили, вона не завжди вміє відрізнити добро від зла. Так, наприклад, якийсь час я був переконаний, що існує зв’язок між істиною й ударами.

– Як це зрозуміти?

– А ось як. Коли я минулої зими колов дрова й цурпалком мені перебило ніс, перше, що я