Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— Мені не холодно, тату, — тихо сказала дитина.

Крокодил подався вперед, намагаючись розгледіти його лице.

Та в цей час налетів вітер, злетіли гори снігу, заліпили очі. Сніг не був холодним — він упинався в обличчя, наче мотуззя, й шумів, ніби дощ…

Крокодил прокинувся.

Він лежав у гамаку під навісом. Ззовні накрапало; тут, у відкритій халабуді, було щось на кшталт громадського місця відпочинку — дві жінки про щось радилися, підібравши рукава довгого, досі не відомого Крокодилові вбрання. Молодик сидів на траві, працюючи з комунікатором, і більше не було нікого. Десяток гамаків уздовж стіни були порожніми. Звучала вода; дощові краплі дзвінко били по широкому листю дерев у лісі.

Давно проминув південь. Крокодил устав, умився біля джерельця (ніхто на нього навіть не подивився) і вийшов під дощ, який, утім, і до землі майже не долітав — весь розбивався об крони.

Останні кілька днів він провів, не розгинаючись, за моніторами. Спроби розібратися зі структурою міграції на Раа чудово забивали голову — як м’який наповнювач для іграшки, як тирса для опудала. Він отримав, несподівано для себе, новий статус «польового експерта» й заповнив кілька анкет; його запросили на форум„мігрантів і соціальних працівників, але Крокодил тільки глянув одним оком — і відмовився. Не хотілося говорити з людьми.

Люди, наче нічого не було, їздять, гуляють, розмовляють, працюють. На Раа все спокійно. Якщо вони не хвилюються — чи повинен переживати за них мігрант, чужинець?

«Подумаєш, стабілізатори не справляються. Хто їх бачив? Хто розуміє принцип їхньої роботи?»

«Кінець світу стається, коли задум викривлений настільки, що вступає в конфлікт із первинною ідеєю. Позбавлене сенсу розвалюється й гине…»

Облишивши свої справи, він бродив узад-уперед між двома деревами, як у затісній кімнаті; трава під його ногами вже не підіймалася — так і лежала, повільно змінюючи колір зі смарагдового на темно-зелений.

Як волосся Тимор-Алка.

Повним ходом триває переродження матерії. Варто кілька разів повторити подумки цю фразу — і волосся, піднявшись, так і стоятиме сторч на голові.

Смерть Раа врешті-решт закінчилася з Другим народженням. Отож буде Третє народження. Система перезапуститься, скине баласт нагромаджених помилок, почне працювати на новому витку…

«А який, по-твоєму, задум Творця стосовно Раа?»

Він зупинився. Щосили вдарив кулаком по стовбуру. Уперше в житті відчув, який корисний у певних ситуаціях біль. «Задум Творця — люди, в тому, що в мене був друг, уперше в житті в мене був друг, чию думку я цінував, і ось я виставив себе в його очах повним покидьком — ще гірше, я перетворився на покидька, я ним став».

Рука затерпла. Крокодил оглянув кисть; мізинець і підмізинний палець ледь ворушилися. Він заніс руку, щоб іще раз ударити; ніби захищаючись, дерево висунуло парость із екраном на кінці.

— Андрій Строганов?

Крокодил закашлявся.

— Вас викликає Тимор-Алк. З’єднати?

Вони зустрілися на одній із тих станцій монорейки, що неможливо відшукати в лісі без підказки транспортної системи. Припинило дощити, краплі вологи блищали на краєчку рейки, що ледь випиналася над квітами й листям. Здавалося, що там, загубившись у траві, лежить меч.

— Пробач, — сказав Крокодил Тимор-Алкові.

— Ти мені теж пробач, — озвався хлопчина. — Мені слід було розсміятися й так усе діло подати, ніби це жарт. А я…

Він затнувся. Знову почав, явно сповнений рішучості, говорити відверто:

— Я надто гостро все відчуваю. Якщо мені погано, одразу хочеться вмерти. Якщо добре — готовий верещати й стрибати, немовби… тварина яка-небудь. Бабуся мене змалечку… коротше, я цьому якось даю раду, якось живу так, але часом мене прошибає… Отак. А Айра — я не знав, що він так роз’ятриться. Пробач.

Крокодил переступив з ноги на ногу, не знаючи, куди подіти очі. Тимор-Алк перевів дух:

— Бабуся тебе не може повернути на Землю? Я спитав у неї, але вона мені сказала, аби я не ліз не в свою справу.

— Не може, — сказав Крокодил.

— А що, коли цього разу ймовірності складуться інакше і… Там же, у вас на Землі, якась дрібнюща ймовірність усе вирішує? Я читав…

— Десь так, — сказав Крокодил.

— Я мав на увазі, що твоєму синові, може, нічого й не загрожує.

— Звичайно.

— Тим паче, все це станеться ще через мільйони витків…

— Звичайно.

Тимор-Алк опустив плечі:

— Я щось не те кажу?

«Святий хлопчик», — подумав Крокодил.

— Ні, що ти. Це я винен. А ти все правильно кажеш і робиш.

— Не все, — Тимор-Алк звів очі. — Я активував угоду й не можу розповідати нікому. Крім тебе. Тому що ти теж активував угоду, хоча й попередню. А там діра у формулюванні, і виходить, що з особами, які домовилися стосовно проекту, я можу обговорювати…

Він затнувся.

— Обговорювати?

— Я боюся, — зізнався Тимор-Алк.

— Чого?

— Того, що хоче Айра. Може, ти мені щось порадиш? Мені більше нема з ким…

— А ти не можеш відмовитися? — швидко спитав Крокодил.

— Можу. Та це означатиме, що я… припиню для нього існувати. Просто зникну.

— І це тебе втримує…

— Не тільки це, — Тимор-Алк зашарівся. — Ще ми не зможемо відвернути Другу Смерть Раа.

— Та це пусте, якщо порівняти з презирством Махайрода, — не втримався Крокодил.

Тимор-Алк понурився.

— Пробач, — Крокодил торкнувся його плеча. — Розкажи мені, що він хоче зробити.

— Він… хоче потрапити на супутник, носій робочого стабілізатора. Увійти всередину. Там, усередині конструкції, є замкнений простір поза дією стабілізатора. Айра хоче всередині цього простору розітнути реальність… Він так і каже: «розітнути». І ввійти туди разом зі мною.