Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— Ох і диму тут було! — сказав Крокодил.

— Ага. Знаєш, я хотів би жити в той час. Вони були… кожний був дуже потрібним тоді — собі, людям, світу. Кожний був… відповідав задуму на повну котушку. Лишилося стільки віршів із того часу, пісень, малюнків, скульптур, любовних листів…

Він замовк і ступив на стрічку-транспортер, ледве помітну серед трави. Крокодил наздогнав його і став поряд; стрічка понесла їх угору, на крутих схилах складаючись гармошкою. Небо, затягнуте плівкою хмар, здавалося повікою величезного заплющеного ока.

— Ти б хотів жити в той час, — сказав Крокодил. — А тепер що не так?

— Та так, — Тимор-Алк знизав плечима. — Ніби м’яч копнули, і він покотився вперед, уперед… А потім повільніше. А потім майже зупинився. Ось у мене таке відчуття, що на Раа все майже зупинилося, все ледве повзе за інерцією… Я в дитинстві мріяв, що, коли я виросту, вже будуть космічні кораблі і ми полетимо в космос.

— Навіщо?

— Саме так, навіщо? — хлопчина відвернувся. — Все й так є. Знаєш, таке відчуття, що єдиний сенс на Раа — це Проба. Я оце пригадую… і думаю: мабуть, це були найкращі дні мого життя.

— Я теж іноді так думаю, — зізнався Крокодил.

Транспортер плинув, як повільна річка, безгучно й м’яко.

— Ти цілувався коли-небудь? — спитав Крокодил.

— А тобі що? — Тимор-Алк миттєво напружився.

— У твоєму віці я тільки й думав, що про дівчат. І багато моїх однолітків теж.

— А я не думаю, — різкувато відповів Тимор-Алк. — Я не маю часу.

— Багато справ? Нарощувати індекс соціальної відповідальності, навчатися, виступати на форумах, здобувати авторитет…

— Ти ніби з мене глузуєш, — хлопчина насупився. — Так, я хочу мати авторитет. Я хочу високий індекс, як у моєї бабусі. В індексу принаймні нема кольору шкіри.

Крокодил зніяковів. Он воно що…

— Багатьом дівчатам подобаються екзотичні парубки. А ти… в тебе має бути шалений успіх серед дівчат, якщо я бодай щось у цьому розумію. Ти водночас яскравий і дивний, надійний, ти повноправний громадянин…

Під поглядом Тимор-Алка він говорив дедалі тихіше й, нарешті, змовк.

— Я не маю часу, — з гіркотою повторив Тимор-Алк.

— Та фізіологічно… ти чоловік, чи не так?

Тимор-Алк спалахнув, і його зеленаве лице стало майже малиновим.

— Ти нічого не розумієш у житті! — переконано сказав Крокодил. — Перед тобою — невичерпний резерв радості! Навчання, індекс, справи — все це пусте, доля Раа, мігранти, громадянські права — все це дурниці, не бійся, спробуй хоч… хоч раз поцілувати когось! Хоч за руку потримати, ти ж темпераментний парубок! І вже дорослий…

— Легко тобі казати, — вирвалось у Тимор-Алка.

— Легко?! Я в твоєму віці…

Він затнувся. Так, у шістнадцять років йому було легко, куди легше, ніж тепер зеленоволосому. Можливо, легше, ніж у сімнадцять і вісімнадцять, і куди легше, ніж у двадцять п’ять…

— Ну і як це в тебе було? — пошепки спитав Тимор-Алк.

— Мати з вітчимом саме розлучалися, — повільно сказав Крокодил. — Я майже тиждень мешкав у друга… в однокласника. І ми разом пішли одного разу на дискотеку… І я познайомився з дівчиною, років на п’ять старшою за мене. Я був парубком товариським, удавав із себе крутого, мав вигляд старшого літами…

Він задумався. Він не міг пригадати обличчя тієї дівчини, тільки дешевенький кулон, загублений між масивними грудьми. Зате чомусь пригадалася Свєтка, і як вона кричала подрузі у телефонну слухавку: «Не по зальоту! Не по зальоту, втямила? Хоч умри із заздрощів тепер, хоч лусни!»

А потім запрошувала цю подругу на кожний день народження.

Бідолашний Андрійко. Бідолашні, ні в чому не винні немовлята народжуються в тупих обивателів, у хитрих проноз, і несуть на собі прокляття глупоти, обмеженості, жорстокості, і залишаються самі перед пласкою мордою телевізора, на самоті — перед безглуздим тьмяним життям і неминуче безглуздою смертю…

Крокодил глибоко зітхнув. Зціпив зуби; треба зважитися, хоч як гидко на серці. Треба хоча б спробувати.

Заради сина.

— Ти пригадав Пробу, — сказав він, відчуваючи, як від огиди німіє шия. — Шкода хлопців, які не пройшли.

— Шкода, — Тимор-Алк насторожився.

— Камор-Бал, Бінор-Дан… Ти знаєш, що Айра підіграв тобі? Підсудив?

— Що?!

— Ехолокацію ти провалив. Пам’ятаєш, він кричав: «Розплющ очі!»? Це чули тільки ти і я. Він знав, що ти йшов з пам’яті й помилився. Та переступив закон і дав тобі другу спробу.

Тимор-Алк, секунду перед тим рум’яний, раптом став тонким і блідо-зеленим, як травинка без сонця. Крокодилові трохи запаморочилось.

— А з тим випробуванням у колі, — він гнав свою думку, як женуть рівниною череду знавіснілих биків. — Він порушив закон тепер перед очима всієї групи. Ти вийшов із кола. Та він дав тобі другу спробу.

Тимор-Алк дихав тепер ротом. Здавалось, він от-от упаде; Крокодил над силу змусив себе: «Заради повернення, заради Андрія…»

— Тобі пощастило, що Айра намітив тебе для свого проекту, — він відкашлявся, щоб голос не хрипів. — І там, де іншого вирядив би додому, тобі підсудив… Тепер ти повноправний громадянин. Якби ти лишився залежним при бабусі, Айра не дістав би тебе для свого проекту…

Тимор-Алк розвернувся й попростував геть. Дивлячись у його спину, Крокодил раптом жахнувся: «Це зробив я?!»

Він спіткнувся об стрічку-транспортер. Та слухняно змінила напрям; Тимор-Алк збочив з дороги. Крокодил стрибнув із транспортера, наздогнав парубка, схопив за плече:

— Зажди. Зажди, я не хотів тебе… засмутити.

Тимор-Алк мовчки випручався. Він ішов, здавалось, не розбираючи дороги, але насправді, вочевидь, дорогу знав: непримітна стежка, подарунок вдумливому екскурсантові, вела вздовж давніх руїн, повз мальовничі намети, здатні захистити від дощу шестиметрових людей, повз кам’яні водозбірники, повз колоди та загорожі — до урвища над морем.