Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— Я взагалі нікуди не хотів.

— От-от… Пробач за питання, але що для тебе Раа?

Вони зупинились на урвищі над невеликою балкою. Бризки маленького водоспаду розбивали сонячне світло, у повітрі висіли три райдуги й повільно згасали в міру того, як сідало за крони сонце. На протилежному боці балки стояв будинок, на вигляд дуже старий, врослий в навколишній пейзаж.

— Раа, — сказав Крокодил, трохи спантеличений, — це… гарне місце.

— Зручне? — з дивною інтонацією спитав Айра.

Крокодил із підозрою на нього покосився:

— Зручне, так. Гуманне суспільство… чудова природа…

І замовк, дуже незадоволений своїми словами.

— Я тішуся з того, що тобі в нас подобається, — кивнув Айра. — На Раа так спокійно, так зручно… Такий м’який мох, зелена трава… Так дзюркоче вода…

Залягла довга пауза. Айра мовчав так красномовно, що ніякий монолог, найзапальніший, не міг дорівнятися до цієї тиші.

— Так, я не народився на Раа, — почав Крокодил, долаючи злість. — Так, я не маю права радити тобі й Тимор-Алкові. Так, плаский хліб, ти не можеш вимагати крові! Батьківщина не може вимагати крові, інакше це не батьківщина, а…

— Я не батьківщина, — Айра знизав плечима. — Ти розмовляєш сам із собою, Андрію, і я не зовсім розумію про що.

— Ти вважаєш, що жертвувати хлопчиною задля майбутнього Раа нормально, гідно, прийнятно!

— Ніхто не може жертвувати повноправним громадянином.

— Та ти ним крутиш, цим громадянином, як хочеш! Він уже цілком у тобі розчинився!

— Хлопчик, що може скласти Пробу з больовим порогом у нуль чотири, не розчиниться ні в кому, — сухо повідомив Айра.

Крокодил замовк, ніби йому заткнули рота.

— Андрію, — сказав Айра, — тебе ніхто не кличе помирати за Раа, і навіть терпіти невигоди ніхто не кличе. Чому ти так нервуєшся?

Водоспад роняв воду, неошатну, без райдуг, у тіні. Мокре каміння блищало ліловими, сірими й білими боками.

— Ти не вважай мене боягузом, — крізь зуби сказав Крокодил. — Я ще б пак навіть можу померти за що-небудь!.. За своїх близьких, наприклад.

І додав подумки: «Якби вони в мене були».

— А я не вважаю тебе боягузом: я тебе бачив на Пробі, — Айра всміхнувся кутиками губ. — Можливо, ти тому й хочеш повернутися на Землю — там у тебе близькі, за яких ти готовий у вогонь і у воду… А що Шана, вона ошукала тебе? Вона не може повернути тебе на Землю?

Крокодил насупився, розглядаючи його. Айрине обличчя залишалося незворушним, мутнуваті очі здавалися бузковими.

— Ніхто не може, — визнав Крокодил. — До того ж до мого народження — мільйони років.

І подумав із несподіваною гіркотою: можливо, за цю безліч років хоч хто-небудь устигне наступити на годящого метелика, і такого непорозуміння, як Андрій Строганов, зовсім не стане в історії людства. А отже, не стане його проблем, не стане лих його сина…

— Знаєш, Айро, — слова зірвались, як вода із гатки, — якби в Усесвіті оголосили конкурс на щонайбезглуздіше існування, я мав би шанс перемогти. Будь-який гриб у лісі існує стократ осмисленіше. Будь-яка комашина-одноденка супроти мене — фундамент світу.

— А ти хочеш, щоб у твоїм існуванні був сенс? — Айра зацікавився.

Крокодил знизав плечима:

— Та ні… Це я так. Капризую.

У лісі поволі темніло. Старий дім на тому боці балки зовсім потонув у сутінках. Безгучно вилетів із дупла перший нічний птах; тварина, схожа на ящірку, штопором злетіла по найближчому стовбуру. За секунду з крони звісився довгий липкий язик.

— Гаразд, я зрозумів, — несподівано для себе сказав Крокодил. — Я міг би померти за майбутнє Раа. Та не міг би послати на смерть іншу людину.

— А я можу, — повідомив Айра. — В цьому різниця.

Він простягнув руку й торкнувся тонкого стовбура над урвищем. Широченне листя здригнулось і раптом поникло, як складена парасолька. Один листок відірвався й плюхнувся на плече Крокодилові, мов еполет.

— Оживе, — сказав Айра, ніби відповідаючи на нечутний докір. — Уночі буде дощ.

— Як ти це робиш?

— Розмикаю контур, долучаюся до системи, перерозподіляю потоки енергії…

— Які потоки?

— Енергії. Життя.

— Це шаманство й лженаука. Цьому нема матеріалістичного пояснення.

— Нема, — погодився Айра. — Матеріалістичного — нема.

Він поклав руку на плече Крокодилові. Того накрило гарячою хвилею — вона ринула від потилиці по всьому тілу; мов бульбашки в газованій воді, заструменіли мурашки вздовж спини. Враз стало світліше; Крокодил знову побачив будинок на тім боці балки, побачив кожну травинку під ногами й зів’яле дерево з важко пониклим листям — схоже на фікус, який довго не поливали.

— Припини! — гаркнув Крокодил.

Айра забрав руку з його плеча:

— У мене для тебе новина, Андрію. Не знаю, як ти це сприймеш, але деякі твої дії підказують мені, що для тебе це важливо.

І приховувати я не маю права…

— Приховувати що?! — Крокодил відчув, як відпливає кров од щік.

— Я провів маленьке розслідування твоєї міграційної справи.

Айра замовк. Крокодил чекав, зціпивши зуби. Тому здивувався, чого Айра так довго мовчить. Потім зазирнув йому в обличчя.

Айра стояв, застигнувши на місці, дивлячись на небо, геть забувши про те, що Крокодил поряд. Ніздрі його роздувались.

— Айро!

— У нас неприємності. Зажди, Андрію.

Крокодил озирнувся. Нічний зір залишав його, яскрава картинка вицвітала, але так повільно й повільно, що Крокодил цілком міг розрізнити й балку, і ліс на її схилах, і водоспад, і будинок. Жодна травинка не ворушилася тривожно — спокій і пташиний спів.

— Що сталось, Айро?

— Комунікатор, — губи Айри ледь ворухнулися. — Сорок дев’ятий, північний. Бачиш мене?