Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— Я перепрошую, — помовчавши, сказав Крокодил. — Я не зміг… виконати нашу домовленість. Я не зміг його стримати. Тільки зашкодив усім.

— Я не можу повернути вас на Землю, — холодно сказала Шана.

— Одне питання: ви не станете цього робити, тому що я не впорався? Чи ви з самого початку блефували й обіцяли мені… чого не збиралися, та й не могли, виконати?

Шана мовчала, і в сутінках він не міг роздивитись її обличчя.

— Зрозумів, — сказав він хрипкуватим голосом. — Та уривок, що ви його мені надали, він… справжній?

— Справжній, — сказала Шана. — Та це все, що зосталося від вашого майбутнього. Його нема. Бюро взяло його як оплату за всякі дрібниці, за візу… За мову.

— Це правда, що Бюро вивозить із Землі лише тих, хто має незабаром померти? Щоб запобігти зміненню історії?

— Це клопоти Бюро. Нам вони таких деталей не повідомляють.

— Змінення історії… Як можна змінювати те, чого ще нема?!

— Це Бюро, — утомлено озвалася Шана. — Парадокси для нього — живильне середовище. Бульйон.

— Зрозуміло.

— Андрію, — сказала Шана. — Я не знаю, що мені робити. Я своїми руками занапастила своє життя та свого внука.

— Занапастила? — Крокодил вирішив, що недочув. Шана, якою він знав її, не могла вимовити таких слів.

— Для мене він був залежним! — Очі Шани блиснули в темряві. — І я досі залежна від нього… Утім, забудьте. Вам це не потрібно. Родинні перекази.

— Як так вийшло, що Альба… що ваша дочка покохала… те, чого нема?

— Чому нема? — Шана підвела голову. — Є… Це було. Реальність, створена її волею. Прекрасна реальність. Прекрасний парубок, сильний, красивий…

— Зеленошкірий?

— Радше бронзовий. Мужній, веселий, шляхетний. Закоханий у мою дівчинку, як звичайні люди не вміють кохати… Він ніколи б не пішов від неї заради вищої мети, заради спасіння чи здобутків, та задля чого завгодно.

— А Айра? Пішов? — Крокодил відчув себе дуже близьким якщо не до розгадки, то до надзвичайно важливої інформації.

Шана не відповіла. Здається, ім’я Махайрода було для неї паролем навпаки — ключем, що замикав уста.

— То ви бачили цього бронзового парубка? — спитав Крокодил, уже не сподіваючись дістати відповідь. — На власні очі? Чи він був… як легенда, як уявний друг?

— Я теж любила Альбу, — гордовито мовила Шана. — Я вмію любити, на відміну від декого. Так, я його бачила.

— А… він? Він бачив цю… бронзову людину?

— Не знаю, — після короткої паузи відповіла Шана, і голос її став низьким, майже чоловічим. — Він наперед знав, що станеться, хоча був старшим за Альбу лише на кілька років.

Вона підвелася. Знову поглянула на небо; Крокодил бачив її гостре підборіддя.

— Пробачте, Андрію, я вас використала, — сказала, ніби перепрошуючи за випадково забруднений плащ.

— Світова річ, — у тон їй озвався Крокодил. — На користь це не пішло.

— Не пішло, — погодилася Шана. — Уранці він скинув мені інформацію… Закриту інформацію, Андрію. Я скину це вам — із можливістю разового перегляду, звичайно, даруйте, потім пакет себе знищить.

І вона пішла, не прощаючись, попростувала через галявину до термінала станції монорейки.

«З приводу вашого запиту, Консуле. По-перше, так: Усесвітнє Бюро міграції скорочує обсяги співпраці й найближчими кількома витками припинить зовсім. По-друге, ні: це ніяк не пов’язано з помилками Міграційної служби Раа й складнощами адаптації мігрантів. По-третє, ні: технічне обслуговування супутників цілком влаштовує Бюро. По-четверте, так: властивості матерії на Раа й далі змінюються, і темпи змін зростають. По-п’яте, нема відповіді: Бюро ознайомилося з вашим повідомленням щодо протезів смислів, однак, не проаналізувавши ситуацію, Бюро не може давати вам порад. Це все, Консуле».

Клац.

— Кінець записаного уривка, — повідомив серйозний дитячий голос, і щось знову клацнуло. — Інформація з архіву Стратегічної Ради.

Яскравий екран залишався порожнім. Долинув спокійний голос Айри:

— Думаю, вони простежать, що з нами буде, і вже на цій підставі приймуть рішення. Як це було за часів Першої Смерті Раа. Тепер зрозуміло одне: стабілізатори не справляються. Уже не вправляються. Повним ходом триває переродження матерії, довільно розпочате шістнадцять років тому. Погляньте на хроніку останніх інцидентів із порушенням матеріальності світу. На динаміку зростання дітей, народжених за останні шістнадцять років. Якщо нинішні малюки доростуть до зрілості, вони будуть не менш як три метри на зріст. Та діти не доростуть, якщо процеси розшарування реальності збережуть темп. З огляду на обставини я прошу Стратегічну Раду надати мені виняткові повноваження. Це все. Махайрод.

— Кінець записаного уривка, — повторив дитячий голос із тією ж інтонацією.

Екран мигнув і згас.

Рип-рип.

Сніг летів, струменів водою, щосекундно змінюючи малюнок на білому схилі. Не видно лижні, вже не видно лісу, тільки сіра імла навкруги й вогник попереду.

І він не наближається. Біжи, не біжи, ступай, повзи, а він усе так само мерехтить попереду, недосяжний.

— Ти не втомився, малий?

— Нє-а.

— Не змерз? Ми незабаром прийдемо.

Брехня. Ми не прийдемо ніколи.

«Де я помилився? — думав Крокодил. — Де й коли я вперше виявив слабкість? Коли одружився зі Свєткою? Не те; спробував би не одружитись… Коли дозволив їй відвезти Андрійка? А як я міг не дозволити? Вона ж його мати… Де й коли? Чи від мене взагалі нічого не залежало, я плинув за течією, робив, як усе… І ось я мігрант на Раа, і мені добре тут. Я вільний і ситий, я можу збирати скульптури з коріння та шишок і виставляти всім на огляд. Я можу