Мігрант - Марина та Сергій Дяченко
Поспішати було нікуди. Крокодил відшукав зручну чашу-термінал, заповнену водою, й торкнувся поверхні своїм посвідченням.
«Андрію Строганов, на вашу особисту скриньку надіслано матеріал щодо судового рішення».
— Відкривай.
«Загальним волевиявленням громадян Раа пропонуємо засудити громадянина Вайрі-Даба, винного в умисному підпаленні лісового масиву на острові Променистий Мис, і громадянина По-лос-Нада, винного в умисному пошкодженні інформаційної мережі, що спричинило велику втрату ресурсів громади. Згідно з громадянською конвенцією, громадяни Вайрі-Даб і Полос-Над підлягають довічному вигнанню з Раа. Громадянине Андрію Строганов, підтвердьте присуд громади або відмовтеся потверджувати його. У цьому разі просимо вас навести аргументи й, у разі їхньої безпідставності, бути готовим нести відповідальність за своє рішення».
Крокодил сидів, дивлячись у воду; в глибині чаші повільно чергувалися два об’ємних портрети: незнайомий чоловік років п’ятдесяти й Полос-Над — відчайдушний парубок, що зовсім недавно веселився біля вогнища й волав, зриваючи горло, пісню: «Ми тут, бо маємо право!»
— Деталі!
«Вайрі-Даб або…»
— Полос-Над!
Він ураз загруз у мудрованому канцеляриті. Те, що скоїв молодий громадянин, на Землі називалося б хакерством — «в особливо великих розмірах»; думка про те, що хлопчину щойно після складення Проби виженуть із Раа навічно… До речі — куди?!
«Нова інформація: громадянин Полос-Над, цілком визнавши свою провину, клопотався про заміну вигнання на пожиттєве введення в кому».
Крокодил узявся за голову.
— Андрій Строганов: я не підтверджую присуд громади.
«Ваші аргументи?»
Він люто вдарив долонею по воді. Скалки монітора злетіли краплями, забризкали сорочку; здрібнілий і зменшений, екран потьмянів.
«Ваші аргументи?»
Він перевів дух:
— Недостатньо інформації!
«Отримайте додатковий пакет…»
Запис лісової пожежі. Справді страшно. Розбігаються звірі… Плавиться камера й до останньої секунди знімає… Якого дідька придурок Вайрі-Даб усе це скоїв? І якого дідька тут плутається його справа, з якою все ясно? Якби судили його одного — Крокодил підтвердив би й вигнання, й уведення в кому, й гільйотину на майдані…
А тепер не може.
Він стиснув руками скроні. Індекс його соціальної відповідальності — один до мільярда; писк блохи перед стогоном Світового океану. «От якби Айра, зі своїм індексом… Та як узагалі можливо, як можливо на Раа, де всі спокійні й ситі, давати такі середньовічні, такі бузувірські присуди?!»
«Андрій Строганов? Вам потрібен час для ознайомлення…»
— Ні!
«Ваше рішення?»
— Помилувати обох. Понизити обом індекс. Висловити недовіру… Обплювати прилюдно! Та не давати й не виконувати присуд!
«Ваші аргументи?»
Крокодил глибоко зітхнув:
— Полос-Над… Молода людина… Здатна змінити стосунки з громадою… І принести в майбутньому багато користі. Його…
Він пошукав було слово «страта» в словниковому запасі й не знайшов.
— Його… усунення — ознака слабкості громади… Дитину не можна вбивати, не можна виганяти, її треба виховувати…
«Помилка в аргументації. Полос-Над — повноправний громадянин із загальною мірою відповідальності».
— Члена громади не можна виганяти!
Його охопив новий напад головного болю. «А нащо ж я так пнуся? Що я зміню, з моїм белькотінням?»
«Ваші аргументи щодо Вайрі-Даба?»
— Нема аргументів.
«Остаточне волевиявлення».
— Помилувати обох.
«Підтвердьте волевиявлення?»
— Помилувати обох.
«Прийнято. Дякуємо».
Екран, точніше, те, що від нього лишилося, померкнув.
На станції монорейки не було ні душі. Крокодил над силу встав; рівень води в чаші поволі піднімався — вона заповнялася зсередини, з невидимих джерел. У воді відбивалися небо та хмари; важкі гілки схилялись над заростями кущів, укритих ягодами, і на краю рейки сиділи вряд кольорові комахи з прозорими крилами.
Тієї миті його єдиною світлою думкою було, що він, як повноправний громадянин, має право померти в будь-який час, не пояснюючи причин.
Він підійшов до каменя, під яким ховався комунікатор, і готовий був запитати інформацію про легальне самогубство, або евтаназію, або як тут у них це називається. Він уже розтулив було рота, але інформаційна система його випередила.
— Андрій Строганов?
— Так, — він ледь розтулив губи.
— Вас викликає Айрі-Кай, він же Махайрод.
Крокодил знову сів на траву.
Стеблина лягла йому в руку. Відкрилася квітка, розгортаючи екран. Зображення не було.
— Вітаю, — сказав відсторонений голос Айри.
— З чим?
— Тепер ти знаєш, що таке бути повноправним громадянином Раа.
— А пішов ти…
Крокодил видав лайку, що, навіть з огляду на нову рідну мову, здавалася йому майже неможливою.
— Андрій?
Екран освітився. Крокодил побачив частину обличчя співрозмовника — щоку, кутик рота й мутнувате бузкове око. Айра стояв надто близько до камери — чи то випадково, чи то не хотів, щоб Крокодил побачив щось у нього за спиною:
— Ти це сказав, чи я недочув?
— Ти прийняв у нього Пробу, — хрипко сказав Крокодил. — А він майже одразу вляпався. Ти винен.
— У чому?
— Це ти визнав його громадянином!
— Громадянин — не той, хто ніколи не скоїть злочину, а той, хто свідомо візьме відповідальність за нього.
— І тепер хлопчину… що, введуть у «пожиттєву кому»?! — Крокодил кричав. — Як це буде, як? Що, зберуться лікарі, подивляться один одному в очі, поглянуть на Полос-Нада…
— Хлопчиська вже тридцять секунд як помилувано, — сказав Айра. — Ти не стежиш за процесами, Андрію.
Здається, знову пішов дощ. По широкому, нахиленому до землі листю стікали перші краплі.
— Як же його помилувано? — пробелькотів Крокодил.
— Більшістю відповідальних голосів.
— Так швидко?
— Процес Полос-Нада триває п’яту добу. Твій голос урахували останньої миті.
