Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

Все своє життя я був стоїком, і мені не вдалося надати голосу переконливості, коли я розповідав про свої недуги. А ще, начитавшись медичної літератури, я розумів, скільки суто психічного фактора – ідеться саме про розумові відхилення, а не про зловживання спиртним чи щось таке – лежить у основі моїх захворювань. Скажімо, непритомнів я тільки через порочні відхилення у своїй вдачі. Крім того, моє серце аж надто часто повторювало оте «Я хочу!», і я, як мені здавалося, мав цілковите право на перепочинок, тож знаходив вельми зручним вряди-годи відключатися. Зрештою я почав усвідомлювати, що цар охоче використав би мене в своїх інтересах, якби трапилася така нагода, бо він, хоч чоловік і вельми приємний, був також у певному розумінні невільником свого становища, змушеним догоджати цілому гурту жінок, які доводилися йому законними дружинами. А що йому не судилося дожити до старості, то чого б він мав співчувати моїм старечим немочам?

Я сказав дуже голосно:

– Величносте, мені надзвичайно приємно познайомитися з вами! Хто б подумав! У самому серці Африки! Ітело у розмові зі мною дуже хвалив вашу величність. Він назвав вас людиною незвичайною, і тепер я бачу, що це щира правда. Все це запам’ятається мені надовго, але я не хочу зловживати вашою гостинністю. Я знаю, що ви сьогодні збираєтеся прикликати дощ, і, може, я тільки стану вам на заваді. Отож дякую за пропозицію оселитись у вашому палаці і бажаю, щоб ваша церемонія принесла повний успіх, а мені з моїм супутником після другого сніданку пора вирушати в зворотну путь.

Я ще й не закінчив говорити, а він уже зрозумів, що в мене на думці, й заперечливо похитав головою. І коли він так зробив, жінки втупили в мене досить незичливі погляди, так ніби я дратував або хвилював царя і забирав у нього снагу, яку можна було б використати для кращої мети.

– О ні, пане Гендерсон, – сказав Дафу. – Я навіть не припускаю, що ми можемо відпустити вас одразу після вашого прибуття. Ви чудовий співрозмовник, мій дорогий гостю. Мені було б дуже прикро так скоро позбутися вашого товариства. В усякому разі, доля явно хоче, щоб ми з вами зійшлися ближче. Я вже вам казав, як схвилювала мене звістка про те, що ви прийшли сюди із зовнішнього світу. А що вже час розпочинати церемонію, то я запрошую вас бути моїм гостем і взяти в ній участь.

Цар надів на голову крислатого оксамитового капелюха такого самого кольору, як і його штани, що правив йому за корону. До капелюха-корони були пришиті людські зуби, щоб уберегти царя від лихих очей. Потім Дафу підвівся зі своєї зеленої канапи, але тільки для того, щоб знову лягти – цього разу в гамак, який мали нести амазонки, затягнуті в короткі шкіряні жилети. Вони стали по чотири з кожного боку й підставили під жердини плечі – то були м’які жіночі плечі, хоча й належали амазонкам. Фізична сила завжди мене збуджує, а надто в жінках. Я люблю дивитися в «Таймс-сквері» фільми про Олімпійські ігри, а надто кадри з отими жвавими атлетками, які бігають наввипередки й метають списи. Я завжди кажу: «Подивіться на них! Пані й панове, подивіться, якими можуть бути жінки!» Це приваблює солдата і любителя краси, які живуть у мені. Я спробував уявити на місці вісьмох амазонок вісьмох жінок із кола моїх знайомих – Френсіс, мадемуазель Монтекукколі, Берту, Лілі, Клару Спор та інших, – але серед них лише Лілі годилася на цю роль за своїм зростом та силою. Мені не пощастило скласти команду, яка змогла б нести царський гамак. Дужа Берта була занадто кругла, а мадемуазель Монтекукколі, попри свій величезний бюст, мала завузькі плечі. Отже, мої подруги, знайомі та коханки не змогли б понести царя Дафу.

На прохання його величності я спустився сходами разом із царським кортежем і вийшов на подвір’я. Дафу лежав у гамаку не в лінивій позі, а з елегантністю, яка свідчила про аристократичне виховання. Навряд чи я помітив би це в ньому, якби зустрів його та Ітело в їхні студентські роки в Бейруті. Ми всі зустрічали африканських студентів, костюми на яких звичайно висять мішком, а комір сорочки пом’ятий, бо зав’язування краватки – процедура суперечна їхнім звичаям.

У дворі до царської процесії приєднався Хорко зі своїми парасолями, амазонками, дружинами, дітьми, які несли довгі снопи кукурудзяного бадилля, з воїнами, що тримали в руках фетиші та ідолів, вимазаних свіжою вохрою та вапном і настільки гидких, наскільки їх могла зобразити такими людська уява. Одні здавалися суцільними зубами, другі – суцільними ніздрями, у третіх чоловічий член був більший, ніж усе тіло. Двір зненацька весь наповнився людом. Сонце пекло і пряжило. Ацетилен так не проникає крізь шар фарби, як проникало те сонце в двері мого серця. Я подумав, що зараз по-дурному знепритомнію. (Дурною ця сцена видалася б з огляду на мій велетенський зріст та силу.) Несподівано мене опанувало відчуття, що цей день скидається на сонячний день у Нью-Йорку. Я сів у метро не на той поїзд і замість Бродвею вибрався нагору на розі Ленокс-авеню та Сто двадцять п’ятої вулиці.

Цар запитав у мене:

– В арнюїв теж труднощі з водою, пане Гендерсон?

«Все пропало! – подумав я. – До нього таки дійшла чутка про історію з жабами».

Але я, мабуть, помилився. Ні в його голосі, ні в поведінці не відчувалося ніякого натяку; він лише дивився з гамака в безвітряне й безхмарне голубе небо.

– Ви вгадали, царю, – відповів я. – Їм щодо цього не вельми пощастило.

– Справді, – мовив він замислено. – Із щастям у них завжди сутужно. А знаєте чому? Існує легенда, нібито колись ми з ними були одним плем’ям, але потім розійшлися – через щастя. В нашій мові ми називаємо їх словом нібаї. Це можна перекласти як «нещасливі». Атож, у нашій мові це слово має саме таке значення.

– Що ви кажете? А варірі почувають себе щасливими?

– О, звичайно. В багатьох відношеннях. Ми вважаємо себе їхньою протилежністю. Нас часто називають варірі ібаї – це звучить як прислів’я. Тобто «щасливі варірі».

– А як називали б себе ви? Прислів’я – це прислів’я, але чи відповідає йому життя?

– Щасливі ми, варірі,