Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

Як я міг угадати, що за мета й наміри ховаються в його серці? Бог не дав мені й половини тієї інтуїції, якої я постійно потребую. Оскільки я не міг йому довіряти, я повинен був розгадати його. Розгадати? Як же в біса я міг його розгадати? Це було б не легше, аніж вибрати вугра з тареля після того, як його посікли й перемішали з гарніром. Наша планета несе на собі мільярди пасажирів, вона вже пронесла їх безліч у минулому й пронесе ще більше в майбутньому, і будь-коли розгадати жодного з них – жодного! – я не маю і не матиму найменшої надії. Анінайменшої! І коли я згадую про ту чи ту людину, яку я щиро прагнув зрозуміти, – хочете вірте, хочете ні, – мені просто плакати хочеться. Звичайно, ви можете запитати, до чого тут мільярди? І ви матимете слушність – вони тут справді ні до чого. Ми надто пригнічені числами, а нам би слід ставитися до великих чисел як до чогось звичайного. Розташовані за своїми розмірами десь посередині між сонцями й атомами, живучи серед астрономічних понять, де кожен палець і кожен відбиток пальця становить нерозгадану таємницю, ми маємо звикнути до співжиття з великими числами. Історія складалася, складається і складатиметься з безлічі людських доль, і якщо трохи замислитися, то ця істина видасться чудесною і зовсім не гнітючою. Багато йолопів журяться з цієї причини, бо вважають, що кількість ховає їх живцем. Думати так – безумство. Числа дуже небезпечні, але головна їхня властивість у тому, що вони приборкують вашу гординю. І це добре. Звичайно, я помилявся, вірячи в те, що свого ближнього зрозуміти можна. А тепер візьміть таку фразу, як: «Прости їм, Отче, бо не відають вони, що чинять». Ці слова Спасителя можна витлумачити як обіцянку, що з часом ми позбудемося сліпоти і набудемо дару розуміти. З другого боку, вони можуть означати, що рано чи пізно ми збагнемо ницість власних помислів, і в такому разі я сприймаю їх як погрозу.

Ось такі роздуми снувалися в моїй голові, поки я мовчки сидів перед царем Дафу. Якщо висловитись образно, то я дослухався, як гарчить і скавулить мій дух.

І тут цар, на превеликий мій подив, зауважив:

– Ви прийшли здалеку, але я не сказав би, що ви здаєтеся виснаженим чи стомленим. Мабуть, ви дуже сильний. Надзвичайно. Я це побачив з першого погляду. Ви кажете, що з Ітело у вас вийшла нічия. Може, ви проявили чемність? Хоча при першому знайомстві надто чемним ви мені не здалися. Не стану приховувати, мені ще не траплялося бачити людину, таку розвинену в усіх відношеннях, як ви.

Учора вночі слідчий, ухилившись від розмови про мерця, попросив мене скинути сорочку, щоб роздивитись, як збудоване моє тіло, а ось тепер і цар виявив такий інтерес. Я міг би похвалитися: «Я дуже сильний і можу вибігти на вершину пагорба заввишки ярдів у сто з котримось із вас на спині». Бо я справді пишаюся своєю силою (а чим мені пишатися ще?). Але мої почуття весь час змінювалися. Спочатку я цілком заспокоївся, побачивши, який цар із себе і як він до мене поставився, й почувши, які нотки звучать у його голосі. Я зрадів, і моє серце проголосило свято. Потім підозри прокинулися знов, і ось тепер доскіпливе розпитування про мій фізичний стан стривожило мене вкрай, і від страху я вкрився потом. А що, як вони збираються принести мене в жертву, подумалося мені, адже ідеальна жертва має бути без видимих вад? І тому я відповів цареві, що насправді почуваю себе не зовсім гаразд і що мене тіпає лихоманка.

– У вас не може бути лихоманки, адже ви рясно пітнієте, – сказав Дафу.

– Це одна з моїх виняткових якостей, – сказав я. – Я мучитимуся в гарячці, а з мене литиме піт.

Він пустив ці слова повз вуха.

– А вночі зі мною сталася справжня біда, коли я жував сухар, – сказав я. – Страшне лихо. Я зламав зубний міст.

Я роззявив рота, розтяг його пальцями й відкинув голову назад, запрошуючи Дафу глянути на пролом у моїй щелепі. Водночас я розстебнув кишеню й показав йому свої зламані зуби, які поклав туди, щоб зберегти їх про всяк випадок. Цар заглянув у бездонну провалину мого рота. Яке було його враження, я достоту не знаю, але він сказав:

– Це, либонь, і справді завдає вам чималих незручностей. І коли це сталося?

– Перед тим, як ваш слідчий узяв мене в роботу, – сказав я. – До речі, як його звуть?

– Бунам, – відповів цар. – Правда ж, він тримається з великою гідністю? Він начальник над усіма нашими жерцями. Уявляю, як ви засмутилися, коли зламали свої зуби.

– Так мені й треба, йолопові, – сказав я. – Відлупцювати мене слід би за цю дурість. Звичайно, я можу жувати пеньками. Та що, як зламаються й вони? Не знаю, наскільки ви обізнані в зубних хворобах, ваша величносте, але внизу все було просвердлено до пульпи, і якщо я потраплю на протяг із цими пеньками, то повірте, нема страшнішої муки. Мені дуже не пощастило із зубами, як і моїй дружині, до речі. Людині не слід сподіватися, що її зуби служитимуть вічно. Вони зношуються. Але це не все…

– Невже у вас іще щось болить? – запитав цар. – Як може причепитися хвороба до чоловіка, збудованого так досконало?

Я зашарівся й відповів:

– У мене геморой, величносте, страшенно бридка хвороба. Крім того, зі мною бувають припадки – я непритомнію.

Він запитав співчутливо:

– Це не те, що називають «падучою»?

– Ні, – сказав я. – Мій випадок не піддається класифікації. Я був на прийомі в найвидатнішого нью-йоркського фахівця, і він сказав, що це не епілепсія. Припадки почалися в мене кілька років тому, я втрачаю тяму раптово, без попередніх симптомів. Я можу зомліти, коли читаю газету або стою на драбині, вставляючи у вікно шибку. Якось я відключився, коли грав на скрипці. А рік тому це сталося зі мною у швидкісному ліфті, коли я підіймався на горішні поверхи хмарочосу «Крайслер-білдінг». Можливо, до цього спричинилася швидкість і сила тяжіння, яка різко зросла. Зі мною у ліфті була жінка в норковому хутрі. Я поклав голову їй на плече, вона заверещала,