Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

жінку я тривожився. Досить було одному з них спіткнутись, або випустити з рук стрічку, або влучити черепом у другий череп, і їм, мабуть, довелося б сплачувати найвищу ціну, як тому бідоласі, що його поселили в одній хижі з нами. Я не мав сумніву, що помер він не своєю смертю. Мене не одуриш – з мене вийшов би мудрий слідчий. Але й цар, і жінка були в чудовій формі, з чого я виснував, що Дафу не завжди лежав на спині, розніжуваний своїми кралями, адже він стрибав і бігав, наче сповнений сили лев, і я щиро втішався, дивлячись на нього. Він навіть не скинув з голови пурпурового оксамитового капелюха, прикрашеного людськими зубами. І він ні в чому не поступався жінці, бо я розумів, що саме вона була тим учасником, який викликає суперника на герць. Вона діяла, як жриця, маючи за обов’язок стежити, щоб цар відповідав вимогам. Золота фарба на тілі та Брайлеві позначки на обличчі надавали їй трохи нелюдського вигляду. Вона стрибала, кружляла в танці, а її груди були нерухомі, мовби справді відлиті із золота, і коли вона підплигувала, то через високий зріст і тонкий стан її політ видавався якимось надприродним, схожим на стрибок велетенської сарани.

Та ось вони виконали кілька останніх кидків, і гра завершилася. Кожен із гравців узяв череп під пахву, наче фехтувальник свою маску, і обоє вклонилися глядачам. У відповідь зчинився оглушливий гамір, знову замайоріли малинові прапори та клапті матерії.

Коли цар у своєму крислатому капелюсі – точнісінько в такому Тіціан міг би намалювати Франціска Першого – повернувся до почту, він важко відсапувався. Він сів, і дружини вмить затулили його простирадлом, щоб ніхто з людей не побачив, як цар п’є. Це було табу. Потім вони обтерли на ньому піт і, послабивши парчовий пасок на його пурпурових штанях, розім’яли йому м’язи на ногах та животі, що судорожно здіймався та опускався. Я вмирав від бажання поділитися з ним своїми враженнями, сказати йому, як чудово він виглядав у грі. Наприклад: «О величносте, це було справді по-царському! Ви – великий артист. Хай мене чорти візьмуть, якщо ви не знаменитий артист. Царю, я просто обожнюю красу і шляхетність манер». Та я не міг промовити й слова. Мені притаманна стриманість, якою відзначаються люди брутальної вдачі. Це своєрідне рабство, від якого нема порятунку. Ми роковані носити на устах замок. Я відзначив це ще під час розмови зі своїм сином Едвардом. Він подумав, що я хизуюся, коли я заявив, що люблю правду. О, як він мене образив! Але здебільшого я, коли мені хочеться сказати те чи те, мовчу. Тому ці мої думки насправді не існують; не можна повірити в існування того, що не знаходить свого виразу. Згадавши про вишні помпи, цар наштовхнув мене на певні роздуми, і я міг би сказати йому багато, відразу й на місці. Що саме? Ну, наприклад, те, що хаос не панує на сцені життя. Що воно – запаморочлива, поквапна і безпорадна мандрівка крізь сон у вічне забуття. Ні, панове! Деякі речі можуть її затримати. Мистецтво, наприклад. Швидкість руху падає, час розділяється на окремі відрізки. З’являється чуття міри й чуття таємниці. Виникають втішні думки, лунають ангельські голоси. Інакше на ’кий біс було б мені навчатися грати на скрипці? Або розпускати рюмси у великих французьких соборах, де до того доходило, що я не міг уже далі витримувати видовища тієї краси, впадав у нестяму й кричав на Лілі? І мені подумалося, що якби я заговорив про все це з царем Дафу і розкрив йому душу, то ми могли б стати друзями. Але між ним і мною був цілий гурт жінок з голими стегнами та голими задами, обернутими в мій бік, що я міг би вважати, якби йшлося не про дикунок, за грубий вияв нечемності. Отже, в ту хвилину, коли на мене зійшло натхнення, я не мав ніякої змоги поговорити з царем. А коли через кілька хвилин я таку змогу дістав, то промовив:

– Царю, я відчував, що якби ви або вона схибили, наслідки були б фатальні.

Його груди все ще важко здіймалися й опускались. Він спершу облизав губи, а тоді відповів:

– Я поясню вам, пане Гендерсон, чому для мене було не так уже й важливо, схиблю я чи не схиблю. – Його зуби зблиснули, бо він усе ще відсапувався, а мені здалося, ніби він сміється, хоча сміятися не було з чого. – Рано чи пізно стрічки просилять і ось тут. – Двома пальцями він показав на свої очі. – Мій власний череп злетить… – Він жестом зобразив політ і доказав: –… у повітря. © http://kompas.co.ua

– То це черепи царів? – запитав я. – Ваших родичів?

У мене не стало духу прямо запитати в царя, ким доводилися йому власники черепів. На мить я уявив собі, що ловлю в руки такий череп, і мої долоні наче обпекло.

Та заглиблюватись у цю розмову не було коли. Надто багато подій відбувалося навкруг. Настала черга принести в жертву худобину. Зроблено було це швидко й без церемоній. Жрець, весь утиканий страусовими перами, обняв рукою шию корови, потім схопив її за морду, задер голову і перетнув їй горло таким недбалим рухом, ніби черкнув сірником об тертку на своїх штанях. Корова впала й випустила дух. Майже ніхто не звернув на це уваги.

13

Після обряду жертвоприношення почалися племінні танці та всілякі витівки, і все це вельми скидалося на водевіль. Стара баба боролася з карликом, причому карлик розізлився і спробував її вкусити, а вона перестала боротись і обклала його лайкою. Тоді одна з амазонок вийшла на арену, взяла курдупеля під пахву і, вихляючи сідницями, понесла геть з арени. Публіка вітала такий фінал криками й оплесками. Потім відбулася ще одна вистава в легкому жанрі. Двоє молодиків батожили один одного по ногах, підстрибуючи вгору. Такі розваги в дусі римських торжеств не надто мені сподобалися. Я був украй знервований. Мене виповнювало роздратування, бо я передчував, що ось-ось почнуться й зовсім бридкі видовища. Природно, я не міг запитати в Дафу, що буде далі. Він глибоко дихав і спостерігав за всім з незворушним спокоєм.

Нарешті