Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
– Я щиро вас вітаю, – сказав я.
От і потрапив я до царя! Жінки повільно розступилися, щоб я міг пройти до нього, і я побачив його в протилежному кінці кімнати. Він лежав на зеленій канапі футів у десять завдовжки, зробленій у формі півмісяця, з м’якою оббивкою, де опуклості чергувалися з глибокими западинами. Лежав він у цілковито вільній позі, і його атлетично збудоване тіло з тугими м’язами, здавалося, витало в повітрі; на ньому були пурпурові штани з холошами до колін, пошиті з матерії, схожої на крепдешин, а його шию обвивав білий шарф, гаптований золотом. Ноги були взуті в атласні пантофлі. Коли мій погляд упав на нього, я, попри свою тривогу й лихоманковий стан, відчув захват. Як і я, Дафу був дуже високий: за моєю оцінкою, не менш як шість футів на зріст. Дафу відпочивав – і відпочивав по-царському. Жінки задовольняли кожну його потребу. Одна раз у раз утирала йому обличчя клаптем фланелі, друга пестила йому груди; третя стежила за тим, щоб його люлька була завжди напоготові – натоптувала її тютюном, запалювала й розкурювала.
Мало не спотикаючись, я рушив до царя. Та перш ніж я підійшов ближче, чиясь рука мене зупинила, і десь футів за п’ять від його канапи мені поставили табурет. Я сів. Між мною і царем лежали у великій дерев’яній чаші два людські черепи, притулені щока до щоки. Їхні лоби спільно випромінювали на мене жовте світло, як то властиво черепам, і просто перед собою я побачив дві пари порожніх очних западин, дві носові дірки і два подвійні разки зубів.
Цар помітив, з якою осторогою я дивлюся на нього, і ледь помітно всміхнувся. Великі товсті губи були найбільш негроїдними рисами на його обличчі.
– Не тривожтеся, – сказав він. – Ці черепи приготовлені для церемонії, яка відбудеться пополудні.
Деякі голоси, один раз почуті, ніколи не перестають відлунювати в нашій свідомості, і саме такий голос я розпізнав, тільки-но він промовив перше слово. Я нахилився вперед, щоб краще роздивитися царя. Побачивши, як я вхопився руками за груди, потім за живіт, ніби хотів його втримати, Дафу здивувавсь і підвівся, спираючись на лікоть, щоб розгледіти мене краще. Одна з жінок підсунула йому під голову диванну подушку, але він зіпхнув її на підлогу й розлігся знову. В мене промайнула думка: «Щастя поки що мене не зрадило». Бо я відразу зрозумів, що цар нічого не знав і не знає ні про засідку, ні про те, як нас узяли в полон, а потім допитували й поселили в одній хижі з мерцем. Він був не тієї вдачі, щоб дати такий наказ, і хоча напевно я не знав, якої саме він вдачі, я щиро зрадів нашій зустрічі.
– Вчора пополудні мене повідомили про вашу появу. Я був страшенно збуджений. Я майже не спав уночі – так мені кортіло скоріше з вами побачитись. Ха-ха-ха! Це збудження відбилося на мені не дуже добре, – сказав він.
– Дивно, але й мені не пощастило виспатися минулої ночі, – промовив я. – Довелося вдовольнитись кількома годинами. Мені приємно познайомитися з вами, царю.
– О, я такий радий! Надзвичайно радий. Мені шкода, що ви не виспалися. Але я, зі свого боку, дуже радий. Для мене це велика подія. Велика і значуща. Ласкаво прошу бути моїм гостем.
– Я приніс вам вітання від вашого друга Ітело, – сказав я.
– То ви вже побували в арнюїв? Бачу, ви прагнете відвідати найглухіші куточки Африки. Як там йому живеться, моєму найдорожчому другові? Мені так бракує його. Ви з ним боролися?
– Звичайно, боровся, – відповів я.
– І хто переміг?
– У нас вийшла приблизно нічия.
– Справді? – сказав він. – Ви здаєтеся мені надзвичайно цікавою людиною. Особливо з фізичного погляду. Ви збудовані винятково. Я не пам’ятаю, щоб мені доводилося бачити людей такої вагової категорії. Знаєте, Ітело дуже сильний. Я ніколи не міг покласти його на лопатки, і це вельми його тішило. Він завжди з цього радів.
– Я починаю відчувати тягар свого віку, – сказав я.
– О, пусте, – заперечив цар. – Ви схожі на монумент. Повірте, я ніколи не бачив людини з такими природними даними, як у вас.
– Сподіваюся, нам з вами не доведеться виходити на килим, величносте, – сказав я.
– О ні, ні. В нас такого звичаю немає. В наших краях він не поширений. Я повинен попросити у вас пробачення, що не підвівся, аби потиснути вам руку. Я попросив свою генеральшу Тату привітати вас від мого імені, бо страх як не хотів уставати. З принципу.
– Справді? – здивувався я.
– Я намагаюсь уникати найменших рухів, бо чим більше я відпочиваю, тим легше мені виконувати свої обов’язки. Всі мої обов’язки. Зокрема й ті, які я маю щодо своїх дружин, а їх у мене багато. Ви можете не помітити це з першого погляду, але я поставлений у надзвичайно складні умови, які вимагають від мене заощаджувати сили. Скажіть мені відверто, пане… пане…
– Моє прізвище Гендерсон, – підказав я.
Поза, в якій лежав Дафу, і те, як він посмоктував люльку, не залишали сумнівів: він пильно вивчає мене і намагається збагнути, що я за людина.
– Дякую, пане Гендерсон. Я відразу мусив би запитати, як вас звуть. Перепрошую, що знехтував вимоги чемності. Але я надто схвильований, що ви тут і я маю нагоду поговорити англійською мовою. В школі я й гадки не мав, скільки всякого мені бракуватиме, коли я сюди повернуся. Ви – перший цивілізований гість.
– А що, тут буває не багато людей?
– Ми свідомо обрали собі таку долю. Ми воліли жити в усамітненні й живемо так уже протягом багатьох поколінь. У цих горах ми дуже надійно сховані. Ви здивовані, що я розмовляю по-англійському? Думаю, що ні. Ви ж бачилися з моїм другом Ітело, і він вам, звичайно, про все розповів. Я в захваті від цієї людини. Яка мужня вдача! Ми чимало пережили вдвох. Я неабияк розчарований, що мені не вдалося здивувати вас своїм знанням англійської мови, – сказав він.
– Не турбуйтеся, я вже мав досить підстав для
