Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
Але в цю мить амазонки взяли жердини на плечі, гамак піднявся і посунув уперед під збуджений рев юрби й гуркіт барабанів – здавалося, тварини знову заговорили між собою мовою шкур, які колись покривали їхні тіла. Це було бурхливе вивільнення звуків, як на святвечір у Коні-Айленді, в Атлантік-сіті або на Таймс-сквері. А коли царський кортеж вийшов з воріт, грандіозна какофонія заглушила все, що мені випадало доти чути.
Я закричав до царя:
– Куди ми…
Я кричав йому майже в саме вухо, а тоді низько нахилився над гамаком, щоб розчути відповідь.
– … маємо спеціальне… місце… Арену… – відповів він.
Інших його слів я не розчув. Натовп наче очманів: перед моїми очима знявся вихор, що закрутив у собі чоловіків, жінок та ідолів, у вуха мені вдирався вереск, схожий на скавуління побитих собак, і скигління, схоже на скрегіт мантачки, яка гострить серп, блискучі сурми пульсували тугими поштовхами – описати таку гаму звуків просто неможливо. Мої барабанні перетинки тріщали, здавалося, вони ось-ось порвуться на клапті. Я спробував захистити своє здорове вухо, заткнувши його великим пальцем, але навіть те, яке недочувало, не витримувало натиску звукових хвиль. У цьому натовпі було не менш як тисяча тубільців, майже всі голі, розмальовані строкато й без смаку, всі розмахували торохтілками, і всі надсаджували горлянки. Погода була важка, задушлива, і все тіло у мене свербіло. Спека стояла неприємна, просякнута пилюкою, – мене раз по раз поймало. таке відчуття, наче моє обличчя вгорнули в шорстку тканину. Але я не мав часу на ті прикрощі, бо мене несло й несло вперед поруч із царським гамаком. Процесія ввійшла на стадіон (я вживаю цей термін у широкому значенні) – великий майданчик, оточений дерев’яним парканом, під яким тяглися лави у формі чотирикутника, вирубані в тому самому вапняку, про який уже згадувалося. Для царя там було царське місце під балдахіном, прикрашеним стрічками, що маяли на вітрі; поруч сів і я разом із царськими дружинами, урядовцями та рештою людей із царського почту. Навколо розташувалися амазонки у своїх схожих на корсети безрукавках, що туго обтягували міцні тіла, які вилискували гладенькою шкірою; їхні великі, делікатні, бриті голови були круглі, мов кавуни, овальні, як мускусні дині, довгі, ніби кабачки. У супроводі свого кортежу з парасолями Хорко підійшов до царського місця і схилився в низькому поклоні. Ці двоє були настільки схожі, що, мабуть, могли обмінюватися думками за допомогою самих поглядів – іноді так буває. Однаковісінькі носи, однаковісінькі очі, той самий загадковий вираз на обличчі. Мені здалося, що в цей мовчазний спосіб Хорко запропонував Дафу розпочинати те, про що було домовлено раніше. Але обличчя в царя лишилося незворушним. Розпоряджався тут він і тільки він – у цьому сумніву не було.
Чотири амазонки принесли картярський стіл – кожна тримала його за ніжку, і стіл плив у них над головами. На ньому стояла чаша з двома черепами, які я вже бачив у царських покоях. Але тепер вони були прикрашені темно-синіми стрічками, просиленими крізь порожні очниці, дуже довгими й блискучими. Чашу з черепами поставили перед царем, який глянув на них тільки раз і більше не дивився. Тим часом здоровило Хорко, який стояв, виструнчившись у своєму темно-червоному футлярі, на який з підборіддя звисали складки жиру й лежали в нього на плечах, набрався зухвальства і передражнив мій вираз. Принаймні мені здалося, що я бачу на його обличчі свою власну сердиту гримасу. Та я нічого проти не мав і тільки стримано вклонився, показуючи йому, що вельми задоволений прийомом, який він мені влаштував. З невимушеністю досвідченого політика Хорко приязно й по-панібратському махнув мені рукою. Барвиста парасоля крутнулася над ним, і він пішов на своє місце, яке було ліворуч від царського. Поруч нього вмостився слідчий, котрий змушував мене вчора чекати, – Дафу назвав його Бунамом, – а також зморшкуватий дід у чорному шкіряному фартусі, що спрямував нас напередодні на засідку. Той самий, який вигулькнув над білими скелями, мов незнайомець, що трапився біблійному Йосифові й послав його в Дотаїн. Потім брати побачили Йосифа й сказали: «Ось іде той сновидець». Усі ми повинні знати Біблію.
Повірте, я почував себе сновидцем – їй-богу, не брешу.
– Хто отой чоловік, зморщений, мов суха оливка? – поцікавився я.
– Ви про кого? – запитав цар.
– Онде він сидить із Бунамом та вашим дядьком.
– А, ви про нього! То старший жрець. У певному розумінні віщун.
– Учора, коли ми його зустріли, він був із кривою ґирлиґою в руках… – почав був розповідати я.
Але в цю мить кілька загонів амазонок із рушницями вишикувались у шерегу й прицілилися в небо. Проте своєї тристасімдесятип’ятки я не бачив ніде. Здоровенні жінки влаштували салют: спочатку вони пальнули на честь царя, його покійного батька Гміло й усіх предків. Потім дали ще один залп, і цар сказав, що то салют на мою честь.
– На мою честь? Ви жартуєте, величносте, – сказав я. Але побачив, що він сказав щиру правду, і тоді запитав: – Може, мені встати?
– Гадаю, що такий ваш жест оцінять дуже високо, – сказав він.
І я підвівся. Мене привітали гучними криками й вереском. «Мабуть, усі вже знають, як я дав раду мерцеві, – подумав я. – Вони зрозуміли, що я не слинько розніжений, а людина мужня й сильна, справжній відчайдух». Я почав відчувати велич моменту, мене заполонили дикунські емоції, сверблячка в грудях стала майже нестерпною. У мене не було слів, не було ні мортири, ні базуки, щоб відповісти на рушничний салют амазонок. Але я повинен був видобути із себе якийсь звук, і тому я заревів, ніби величезний ассірійський бик. Розумієте, я завжди страшенно хвилююсь і збуджуюсь, коли опиняюся в центрі уваги натовпу. Так було, коли арнюї плакали й коли вони зібралися біля ставка. І коли мене легко поранило в Італії біля старовинного замку Гвіскардо, поблизу Салерно. Мій батько теж не міг залишатися спокійним, коли опинявся в гущі людей. Одного разу він підняв трибуну й пожбурив її в оркестрову яму.
Отже, я заревів у відповідь на рушничний салют. І прийом був просто чудовий. Бо мене почули, і до того ж усі побачили, як я вхопився за груди, коли горлав. Від
