Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

– Прийміть мої вибачення, – сказав цар. – Цілком щирі. Цілком правдиві. Я розумію, що ви почували себе жахливо й вам було вельми незатишно.

Він не став розпитувати про подробиці, не запитав: «Хто ж це був? Опишіть, який він із себе». Дафу навіть не поцікавився, хто то був – чоловік, жінка чи дитина. А я надто зрадів, що позбувся тривоги, пов’язаної з нічним мерцем, і не звернув уваги на цю дивну цареву неуважливість.

– За останні дні у вас, мабуть, спровадили на той світ чимало людей, – сказав я. – Можу заприсягтися, що коли нас вели до палацу, я бачив кількох хлопців, які висіли вниз толовою.

Цар не відповів мені прямо, а лише сказав:

– Ми повинні переселити вас із тієї неприємної хижі. Тож прошу, будьте моїм гостем і живіть у палаці.

– Дякую.

– Я звелю, щоб ваші речі принесли сюди.

– Мій супутник Ромілаю вже їх приніс, але йому не дали поснідати.

– Будьте певні, про нього подбають.

– І моя рушниця…

– Як тільки захочете постріляти, її вам віддадуть.

– Я чув лев’ячі рики, – сказав – я. – Чи має це зв’язок із вашою розповіддю про смерть?.. – Я не закінчив запитання.

– Що вас сюди привело, пане Гендерсон?

На мить у мене виникло бажання довіритися йому, – цар якимсь чином зумів здобути мою прихильність, – але ж він не відповів на моє запитання про лев’ячі рики, які я виразно чув десь у підземеллі, й це завадило мені, сам не знаю чому, заговорити відверто.

– Я просто мандрівник, – коротко відказав я.

Я сидів на триногому табуреті, і моя поза явно свідчила про те, що я умисне низько похилив голову, бо хочу уникнути розпитувань. Ситуація вимагала душевної рівноваги і спокою, яких мені бракувало. Я знову й знову втирав чи розтирав собі носа своєю уолвортською барвистою хусточкою і намагався вгадати: «Котра з цих жінок – цариця?» Потім, збагнувши, що, мабуть, це не дуже ввічливо – витріщатися на насельниць гарему, які були такі лагідні, гнучкі та чорні, – я втупив очі в підлогу; до того ж я відчув, що цар спостерігає за мною. Здавалося, він почував себе цілком невимушено, зате я себе – дуже скуто. Він недбало розлігся на канапі, наче плив на хвилях; а я сидів зсудомлений і скорчений. Під коліньми в мене виступив рясний піт. Атож, цар ширяв, наче дух, а я гнувся до землі, мов придавлений каменем; я не міг цілком пригасити заздрісний вогник, що жеврів у моїх натомлених очах (отже, я й справді був винний у пристрасті, яку він у мені помітив), не міг не милуватися квітучим кольором його тіла, оточеного такою ніжною увагою. Але ж йому доведеться сплачувати за все це жахливу ціну! Ну то й що? Він дістає за це повну вартість – так мені здавалося в ту мить.

– Ви не заперечуєте проти дальших розпитувань, пане Гендерсон? Ви мандрівник – але в якому розумінні?

– О… важко сказати. Я не знаю. Треба поміркувати. Власне, якби не був дуже багатий, – провадив я, – я ніколи не вибрався б у такі мандри.

Мені раптом закортіло нагадати йому, що деякі люди знаходять радість у існуванні (як Уолт Уїтмен, наприклад: «Існувати – і все! Просто дихати і ходити! Радість! Повсюди радість!»). Отже, декому вистачає існування. Інших вабить перетворення. Ті, що існують, завжди домагаються успіху. Ті, що перетворюються, ніколи не бувають щасливі, їх постійно змагає тривога й непевність. Ті, що перетворюються, завжди мусять давати пояснення тим, хто існує, або виправдуватися перед ними. Причому ті, що існують, вимагають таких пояснень. Я переконаний, що зрозуміти мене можна, тільки зрозумівши ці мої міркування. Скажімо, Віллатале, цариця арнюїв і, головне, жриця сумутності, належала до тих, хто існує, щодо цього я не мав жодного сумніву. До таких людей належав, безперечно, і цар Дафу. І якби я був здатний зосередитися, напружити увагу, я дійшов би висновку, що мені давно обридло вічно перетворюватися. Годі з мене! Годі! Пора вже утворитися. Пора приєднатися до тих, що існують. Пора пробудитися з духовного сну. Прокинься, Америко! Здивуй розумників, які вважають себе знавцями твоєї психології!

Натомість я сказав цьому цареві дикого племені:

– Яв певному розумінні турист.

– Або блукач, – докинув він. – Мені починає подобатися та сором’язливість і стриманість, яку ви виявляєте в розмові зі мною.

Коли він це сказав, я спробував віддати йому уклін, але мені завадила зробити це низка причин, головною з яких було те, що я сидів скорчений, злігши животом на свої голі коліна (до речі, мені давно треба було помитися; сидячи в такій позі, я відчув це особливо гостро).

– Ви робите мені багато честі. – сказав я. – Більшість моїх сусідів дивляться на мене інакше, вони вважають, що я нечема і грубіян.

У цьому місці нашої розмови я спробував зорієнтуватися, промацати ґрунт у себе під ногами й оцінити ситуацію. Все наче йшло гладенько, але що там ховалося під гладенькою поверхнею? Ітело запевняв, що цей Дафу, цар племені варірі, з біса добрий хлопець. Він учився «на відмінно», він завжди в усьому був перший. Одне слово, хлопець – найвищий клас. І я й сам уже встиг відчути до нього велику прихильність, але не слід було забувати й про те, що я побачив сьогодні вранці, про те, що мене оточували дикуни, що нас поселили в одній хижі з мерцем, що я бачив людей, які висіли вниз головою, і що цар зробив принаймні один дуже сумнівний натяк. Крім того, мене дедалі сильніше тіпала лихоманка, і я мусив докладати неабияких зусиль, щоб триматися насторожі. Від цього я відчував велику напругу в потилиці та в очах. Я пильно придивлявся до всього, що мене оточувало, зокрема й до жінок, хоча на них слід було б дивитися обережніше. Та моєю метою було заглянути в саму суть – тільки в суть і нікуди більше – й уберегти себе від галюцинацій. Речі зовсім не такі, якими вони нам здаються, принаймні в цьому можна не сумніватися.

Що ж до царя, то його інтерес до мене, здавалося, зростав з кожною хвилиною. Ледь усміхаючись, він роздивлявся мене дедалі приязнішим поглядом.