Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
Я стояв досить довго, сміючись та втішаючись схвальним ревом юрби, і сів аж тоді, коли вже треба було сісти.
І в цю мить я побачив жахливе обличчя: змережане безліччю рубців і зморщок, воно посміхалося, розтуливши рот, схожий на великий розкритий зашморг. Таке видиво іноді можна мигцем побачити у склі вітрини якогось магазину на П’ятій авеню, і коли ви обернетеся поглянути, що то за фантастичну прояву виставив Нью-Йорк за вашою спиною, там не виявиться нікого. Але обличчя, яке мене настрахало, нікуди не зникло, а й далі посміхалося в одному з кутків царської ложі. Тим часом на грудях, що належали власникові цього обличчя, робилися глибокі криваві надрізи. Позеленілий старий ніж – то страшний зуб! «О Господи, там же людину ріжуть! Святий Боже! Навіщо його вбивають?» – подумав я. Крізь глибини мого єства промчав болючий спазм – так за вікнами поїзда пролітають силуети будинків.
Але порізи були неглибокі, розмальований жрець розтинав лише шкіру, хоч і орудував ножем дуже швидко; усе робилося за чітким планом і вельми вправно. В рани втирали вохру, і вони, мабуть, страшенно щеміли. Одначе хлопець посміхався, а цар сказав:
– Це звичайна процедура, пане Гендерсон. Турбуватися нема підстав. У такий спосіб він підіймається на вищий щабель у кар’єрі жерця, і тому дуже задоволений. Що ж до крові, то вона, як вважають, має спонукати небеса теж випустити з себе вологу або натиснути на вишні помпи.
– Ха-ха! – засміявся я і закричав: – Як? Як ви сказали, царю? Вишні помпи? Невже вони справді існують? Чудеса та й годі!
Одначе цар не мав часу на розмови зі мною. За сигналом, поданим з ложі Хорко, здійнявся неймовірний галас, торохтіння та дзеленчання, пальба з рушниць, і на цьому звуковому тлі врочисто загуркотіли високі лункі барабани. Цар підвівся. Дикий шквал поклоніння. Водограї хвали! Обличчя з перекривленими від крику ротами, гримаси, осяяні вищим натхненням. Над чорним тлом негритянських тіл піднялася бурхлива хвиля червоної барви – усі тубільці, постававши на витесані з білого вапняку лави, вимахували всілякими червоними речами, що маяли над натовпом, мов прапори. Малиновий колір був у варірі святковим. Амазонки підняли пурпурові знамена – царів колір. Туго напнута пурпурова парасоля погойдувалася над його ложею.
А самого царя поруч мене вже не було. Він зійшов на арену, щоб зайняти там призначене йому місце. З протилежного боку круглого майданчика, не більшого за парковий майданчик для гри в м’яч, з’явилася висока жінка, гола до пояса, з густими, як овеча вовна, кучерями на голові. Коли вона підійшла ближче, я побачив, що обличчя в неї змережане прегарними малюнками рубців, які були схожі на алфавіт Брайля і спускалися двома трикутниками біля кожного вуха й третім – на переніссі. До самого живота вона була пофарбована в червонясто-коричневий або тьмяно-золотавий колір. Жінка була молода, і її невеличкі груди не погойдувалися під час ходи, як то буває в зрілих жінок; на довгих і тонких руках були вималювані три головні кістки: плечова, променева і ліктьова. Обличчя в неї було маленьке, зі спадистим чолом, і коли я вперше побачив її через усю арену, я помітив на ньому не більше прикметних рис, ніж на гладенькому м’ячі; здалеку її обличчя скидалося на позолочене яблуко. На ній були пурпурові штани – точнісінько такі, як у царя, і вона мала стати його партнеркою в грі, яка оце починалася. Вперше я звернув увагу на те, що посеред арени, приблизно там, де на бейсбольному полі має бути підвищення для подачі, височіли якісь постаті, запнуті покривалами. Я правильно вгадав, що то – боги. Навколо них і над ними цар та позолочена жінка почали свою ритуальну гру. Кожне з них розкручувало на довгій стрічці людський череп і, трохи підбігши, підкидало його високо над дерев’яними ідолами, що були сховані під парусиновими покривалами, – найбільший із тих бовванів міг би зрівнятися висотою з поставленим на попа роялем марки «Стейнвей». Два черепи водночас високо злітали в повітря, і цар та жінка ловили їх. Рухи гравців у черепи були надзвичайно чіткі. Гамір відразу завмер – звукові хвилі розгладились і зникли, як зникають складки на тканині під гарячою праскою. Глибока тиша супроводжувала перші кидки – було чути лише виляски, коли череп падав на руки. А незабаром до мого неушкодженого вуха став долинати навіть свист, що виникав від обертання черепів у повітрі. Ось жінка підкинула свій. Прикрашений грубими пурпуровими й голубими стрічками череп скидався в польоті на барвисту квітку. Богом присягаюся, він виглядав достоту як тирлич. На великій висоті череп, кинутий жінкою, розминувся з черепом, який вилетів з рук у царя, і обидва круто пішли вниз, маючи оксамитовими стрічками, що робили їх схожими на двійко океанських поліпів. Незабаром я зрозумів, що то була не тільки гра, а й змагання, і я, природно, вболівав за царя. І хоч я не знав, що карою за впущений додолу череп була смерть, я здогадувався про це, бувши й сам досить близько знайомий зі смертю і не тільки через свій похилий вік, а й з низки інших причин, які тут немає потреби перераховувати. Смерть і я – майже сестра і брат. Але думка про те, що з царем може статися нещасливий випадок, жахала мене. Та він здавався цілком упевненим у собі, і я замилувався його стрибками, швидкими обертами й точними рухами. Було таке враження, ніби Дафу лише розминається перед справжньою грою, як першокласний тенісист перед матчем або знаменитий вершник за годину до перегонів; він – ну як би це висловитись? – здавався таким мужнім і спритним, що турбуватися за нього просто не випадало. Такий чоловік робить досконало все, що робить, і все ж таки я тремтів і боявся за нього. Та й за
