Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
Повторюю, що почував я себе не зовсім добре – мене тіпала лихоманка, і я ще не оговтався після нічних подій. Але було в цьому чоловікові щось особливе, мене опанувала впевненість, що ми з ним зійдемося дуже близько. Я судив про це тільки з його вигляду та з його голосу, хоча водночас складалося враження, що він розмовляв зі мною не зовсім серйозно, прагнучи випробувати мене. Прагнення варірі жити усамітнено я сприйняв як щось цілком зрозуміле й природне. До того ж я, завдяки особливостям мого психічного складу, в той день дивився на світ мовби іншими очима: він перетворився на живий організм, на своєрідний мозок, поміж клітинами якого я заблукав. Адже мій намір виник у мозку, і крізь мозок я проклав шлях своєї мандрівки, тож заздалегідь приготувався до будь-яких несподіванок, і ніщо не могло занадто здивувати чи приголомшити мене.
– Пане Гендерсон, я сподіваюся почути правдиву відповідь на запитання, яке зараз вам поставлю. Жодна з цих жінок не зрозуміє вас, тому відповідайте, не вагаючись. Ви мені заздрите?
В таку мить брехати не випадало.
– Ви хочете запитати, чи помінявся б я з вами місцем? Нехай мене чорти візьмуть, величносте, – даруйте, в цих словах немає ніякої неповаги, – якщо ваше становище не видається мені принадним. Та якби ми помінялися місцями, я опинився б у скрутному становищі. І мені навряд чи хтось позаздрив би.
На його чорному обличчі стримів широкий кирпатий ніс, усі зуби в нього були цілі. Червонястий відтінок очей був, певне, родовою рисою, бо такий самий я вже бачив і в його дядька Хорко. Але в царя очі були світліші, вони променилися чистим сяйвом.
– Вас бентежить, що в мене стільки жінок? – запитав він.
– У мене й самого було чимало жінок, величносте, – сказав я. – Правда, не всі водночас, як у вас. Але нині я одружений і дуже щасливо. Моя дружина – мудра жінка, і нас поєднує глибокий духовний союз, хоча я не сліпий і бачу її вади. Іноді я називаю її олтарем свого «я». Вона добра людина, дарма що іноді вдається до відвертого шантажу. А втім, безглуздо дорікати людині за ті риси вдачі, що закладені в неї самою природою. Ха-ха-ха!
Як я вже згадував, мене не полишало відчуття, що з глуздом у мене не все гаразд.
– А знаєте, – вів я далі, – чому я вам усе-таки заздрю? Бо ви живете зі своїм народом. Ви йому потрібні. Гляньте, як вони до вас горнуться і як догоджають кожному вашому бажанню. Вони дуже цінують вас, це очевидно.
– Поки я зберігаю молодість і силу, – сказав він. – Але спробуйте-но вгадати, що зі мною буде, коли я ослабну.
– А що?
– Ці самі жінки, такі до мене уважні, повідомлять куди слід, що я не справляюся зі своїми обов’язками, і тоді Бунам, наш верховний жрець, разом із рештою підлеглих йому жерців відведе мене в чагарі й там задушить.
– О Господи, не може бути! – вигукнув я.
– Повірте, це правда. Я точно і з усіма подробицями змалював вам майбутнє, яке чекає кожного царя варірі. Далі верховний жрець стежитиме за моїм трупом, поки на ньому заведеться білий черв’ячок; він загорне того черв’ячка в клапоть шовку й принесе в селище. Потім скличе всіх людей, покаже їм черв’ячка й оголосить, що в ньому – царева душа, моя душа. Після того він повернеться в чагарі й через деякий час принесе в село левеня, пояснивши, що черв’ячок перетворився на це звірятко. А згодом жерці повідомлять людей, що лев обернувся на царя – мого наступника.
– Невже вони вас і справді задушать? Це жорстокий і нелюдський звичай.
– Ви все ще заздрите мені? – запитав цар, м’яко вимовляючи кожне слово своїм великим гарним ротом з товстими губами.
Я не знайшовся на відповідь, і він зауважив:
– Я спостерігав за вами дуже мало, але встиг дійти висновку, що ви схильні до цієї пристрасті.
– Якої пристрасті? Ви хочете сказати, що я заздрісний? – сердито запитав я, на мить забувши, що розмовляю з царем.
Вловивши в моєму голосі нотки гніву, заворушились і насторожились амазонки особистої охорони, які стояли напоготові за царськими дружинами, попід стінами кімнати. Одне коротке слово царя заспокоїло їх. Потім він кахикнув, підвівшись на канапі, і одна з голих красунь піднесла йому тацю, щоб він міг сплюнути. Зробивши затяжку з люльки, цар невдоволено відкинув її геть. Інша жінка підібрала люльку і потерла цибух клаптем матерії.
Я скривив губи, обрамлені густою щетиною, але замість усмішки, я певен, у мене вийшла жалібна гримаса. Я не мав права наполягати, щоб цар розтлумачив мені свої слова, отож визнав за краще змінити тему розмови.
– Величносте, – сказав я, – минулої ночі сталася дуже прикра подія. Я не скаржуся, що нас заманили в засідку, коли ми підходили до вашого селища, не нарікаю й на те, що в нас відібрали зброю, але кому спало на думку поселити нас у хижі, де лежав мрець? Не сприймайте ці мої слова як скаргу, бо, зрештою, з мертвяками мені доводилося мати справу й раніше. Одначе я думаю, вам слід про це знати.
Моя заява стала для царя цілковитою несподіванкою. Він обурився і обурився щиро – в цьому не було найменшого сумніву.
– Що ви кажете?! – вигукнув він. – Я певен, тут ідеться про якесь непорозуміння. Та якщо це вчинили умисне, мені дуже й дуже шкода. Я мав би подбати, щоб вас прийняли гостинно.
– Мушу вам признатися, величносте, я відчув тут певний вияв ворожості, і мені було дуже шкода. Мій супутник ударився в істерику. Я можу тепер признатися вам у всьому. Хоча мені й не хотілося зв’язуватися з вашим мерцем, але я взяв на себе відповідальність і виніс труп із хижі. Але що це означає?
– Що це означає? – перепитав він. – Наскільки я можу судити, це нічого не означає.
– О, ви мене заспокоїли, – сказав я. – Моєму супутникові й мені довелося пережити кілька дуже неприємних годин. До того ж уночі хтось приніс нам
