Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

Айра тим часом сів, поклавши розбиту голову хлопчика собі на коліна. Устромив у пісок тесак Тимор-Алка:

— Якщо тінь буде тут, — він провів пальцем рису, — і нічого не станеться — припали мені руку розпаленим залізом. Не раніше. Не пізніше. Назирай за тінню.

Він випрямив спину й заплющив очі.

Крокодил так і лишився стояти.

Невже це було сьогодні — печера, темрява, круглі металеві жетони?

Невже ще місяць тому він був удома, йшов по вогкій темній вулиці? Дощило… Горіли ліхтарі…

Невже це він, Андрій Строганов, на острові, на Раа, поряд із мертвим парубком і його божевільним інструктором? І що робити, кого кликати на допомогу, тут-бо й дорослих нема, крім Айри?

Є хижа з пристроєм зв’язку. Крокодил міг би відшукати її. Якось викликати центр, зв’язатися з жінкою в пальмовій спідниці…

І повідомити їй, що її внук, Тимор-Алк, мертвий — загинув під час виконання… безглуздого ритуалу.

Айра застиг над мерцем. Інструкторове лице запливло, кутик рота опустився, по підборіддю повзла цівка слини. Приплющені очі були зведені догори. Шаман? У трансі?

Вогонь; Крокодил згадав про доручення Айри. Вогник на піску майже загаснув; збігавши до лісу, Крокодил приніс кілька жмень сухого моху. Пісок навколо мертвого хлопчика просочився водою та кров’ю. Айра сидів непорушно, і лице його було лицем непритомного ідіота.

Крокодил збігав ще раз по хмиз і паливо і розклав у піску багаттячко. Діяльність надає сенсу, діяльність заспокоює — це кожен знає. Безглузде багаття краще за безглузду паніку. Та й панікувати запізно, можна лише побиватися чи злитися, що кому до вподоби…

Він видобув із піхов свій тесак і поклав його клинком у вогонь. Тінь від ножа рухалася, хоч і повільно: ось вона впритул підповзла до лінії, накресленої пальцем. Ось торкнулася цієї лінії. Ось перетнула її.

Крокодил узяв ножа і, почекавши секунду, приклав до тильного боку Айриної долоні. Нічого не сталося; тріщала шкіра, смерділо паленим, та жива людина не рухалася!

Крокодила нудило. Він був ладен відняти ножа, коли Айра раптом смикнувся й забрав руку сам. Його очі розплющилися, на лице повернувся осмислений вираз:

— Молодець. Тепер ще.

Він провів пальцем нову лінію (опік на руці став багровим рубцем) і кілька разів глибоко зітхнув. Щоки й очі в нього помітно запали, ребра ходили ходором. Він знов заплющив очі; обличчя його змінилося кілька разів, як небо, по якому біжать хмари. Розтулився рот; Айра здавався тепер мертвішим, ніж Тимор-Алк.

Крокодил сахнувся й забув повернути тесак на вогонь. Він майже зважився бігти по допомогу, аж раптом Айра, не розплющуючи очей, швидко заворушив губами й захитався вперед-назад.

А потім здригнувся хлопчик.

Мертве тіло зі скрюченими пальцями, ламане, біле, заворушилося. Здійнялись та опали ребра. Затремтіли повіки на страшно спотвореному виду.

А потім Айра й Тимор-Алк водночас розплющили очі. Не припиняючи хилитатись, Айра взяв голову Тимор-Алка в долоні, ніби гандбольний м’яч.

Завмерши, Крокодил стежив за тим, що діялося далі.

З голови Тимор-Алка обсипалося, мов листя, все волосся. Облетіли вії. Голий проломлений череп, заюшений рожевою кров’ю, почав набувати колишньої форми.

Під пальцями Айри повернулася на місце надбрівна дуга. Заново склалися виткнуті кістки. Крокодил мало не закричав, але таки втримався: довге волосся Айри ще подовшало, відросло майже до пояса й за кілька секунд перетекло з чорного в біле.

Минула хвилина. Айра підвів голову; шкіра на його виду потемніла й зморщилась, мов лушпиння печеної картоплі. У западинах щік, на скронях, навколо очей проступила чорнота. Очі були дуже ясними — таких ясних очей в Айри Крокодил не бачив ніколи.

— Мені потрібен донор, — сказав Айра незвично високим голосом. — Тільки з твоєї згоди.

— Так, — пробурмотів Крокодил, не зовсім розуміючи, на що дає згоду.

— Давай руку.

Крокодил простягнув йому долоню. Айра схопив його за зап’ясток і стиснув так, що Крокодил засичав. Та біль моментально зник. Узагалі — всякий біль.

Він побачив себе деревом… ні, не деревом, а клубком судин, волокон і гілок із розлогим корінням. Опустившись на коліна, біля Тимор-Алкового тіла на піску, Крокодил побачив себе системою, величезною, складною, крихітною, мов зернятко манки, величезною, як усесвітній завод. По волокнах і судинах пульсували речовина й волога, рвалися зв’язки, вивільняючи енергію, рвалися найтонші ниточки; ніжні, мохнаті, схожі на ручних щурят, приходили п’явки й висмоктували життя, силу, кров.

Він утрачав життя щомиті. Він відчував, як укорочується тінь, як зменшуються руки й ноги, сліпнуть очі й зупиняється серце. Він розчинявся, як мило, танув свічкою, кинутою в багаття; сил опиратися майже не було — так владно його обкушували й гризли, висмоктуючи кістковий мозок.

Він перестав що-небудь відчувати. Потім прийшов до тями; він лежав на спині, над ним було небо, але сонце з’їхало кудись убік, мов лижна шапочка.

— Ще можеш віддати? — спитав хтось над вухом.

Крокодил не зміг навіть рота розтулити.

Минуло кілька хвилин, а може, й годин. Крокодил був щасливий віднайти спокій. Його припинили обгризати, його лишили спокійно лежати; це був захват, невідомий молодим і здоровим.

Потім йому в горло влили кілька ковтків води. Дві дуже гарячі долоні взяли його голову, наче м’яч, і Крокодил побачив себе надувною кулькою. Він побачив себе водночас і ззовні та зсередини; внутрішня поверхня його була розписана складними візерунками. Підіймаючись дедалі вище над умовною лінією обрію, він із подивом і величезним інтересом розглядав ці візерунки, де-не-де дуже чіткі, де-не-де — тільки позначені; він бачив ділянки, де візерунки змазались, або були стерті, або недбало помальовані, ніби дошкільнятко малювало на шпалерах. Він навчився розрізняти світло й тіні, та піднявся, здається, у стратосферу — але тут раптом зробилося темно, і Крокодил цілу секунду мав бридке відчуття запаморочення, падіння в темряву. Потім у нього на зубах захрущав пісок.

Сонце