Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

− А чому не в тебе? – здивовано нахмурившись, цікавиться хлопець. І, коли не отримує від мене відповіді, кидає запитальний погляд на Сенда.

– Мірі пов'язана обітницями, – лаконічно пояснює той. – На жаль, розпитати її про все, що нас цікавить, вийде лише тоді, коли помре один покидьок.

«Ну чи, коли я стану людиною», – раптом насмішкувато ухкає Брі, змусивши мене в повному ошелешені підняти на неї погляд.

− О боги, − бурмочу я, піднімаючи тремтливу руку до рота. − Ти права. Я… я не думала про це.

− Про що? – сіпає бровою Сенд.

− Бріенн знає майже все те саме, що і я. І вона не давала нікому жодних обітниць, − шепочу я, повернувшись до майбутнього чоловіка.

− Тобто... − губи герцога розтягуються в хижій усмішці. – Менше ніж за дві доби у нас з'явиться живий свідок, здатний з тельбухами здати нам Ляльковода?

«Скажи, що цю погань я не тільки здам із задоволенням, а й особисто візьму участь у полюванні на нього. Це найменше, на що я погоджуюся, після всього того, що він з тобою зробив. Хочу бачити, як Ляльковод здохне в муках», − злісно заклекотавши, махає крилами сестра.

На моїх губах з'являється крива посмішка.

− Сестра горить бажанням взяти участь у полюванні на Ляльковода, − передаю слова Бріенн.

Сенд виразно хмикає, повертаючись до свого обіду. Тоді як Мікель продовжує з цікавістю спостерігати за нами із сестрою.

«А ти навіть не брала мене в розрахунок, чи не так? – раптом похмуро зауважує вона. – Навіть не подумала про мене, коли пішла до князя вовків із цією своєю безглуздою пропозицією».

Напевно, це питання було між нами неминучим. Хоча час Брі могла вибрати й краще. Пояснювати їй щось при свідках у моєму становищі вкрай складно. Але, мабуть, сестра вже не в змозі стримувати емоції.

− Моя пропозиція не була безглуздою. Я не… – видихнувши, хитаю головою. – Брі, я… не можу говорити за когось, крім себе. Обіцяти твою допомогу означало б перекладати цю відповідальність на тебе. І це неправильно. З... нашим ворогом зв'язалася я, а не ти. Мені й розбиратися.

«Методом магічного самоспалення? − пирхає в’їдливо Брі. − Ти зв'язалася з Ляльководом через мене. Через мене пожертвувала роками свого життя. А тепер через мене мало не угробила себе. Якщо тебе раптом цікавить моя думка, мені не потрібен порятунок від прокляття такою ціною. Я краще залишусь птахом, ніж дозволю тобі знову жертвувати собою заради мене».

Це боляче. Я ж для неї старалася. Як вона не розуміє? Я не можу інакше.

Минуло вже багато років з того часу, як Брі дозволяла собі так люто нападати на мене. Відколи вона стала птахом, ми практично не сварилися, принаймні, серйозно. Дружно націлившись на спільну мету, відкинули всі наші протиріччя.

Закономірно, що пережите боляче вдарило по сестрі, зробило її більш ... обережною у прояві своїх емоцій. Брі замкнулася багато в чому. Навіть при тій надмірній вимушено відкритій близькості, що утворилася між нами, вона все одно мало ділилася зі мною своїми переживаннями. До того ж сестра завжди воліла виливати своє роздратування, вирушаючи на полювання. Що й робила постійно, коли відчувала таку потребу.

Тим несподіванішим для мене зараз є її спалах люті.

− Я робила так, як вважала правильним, − вимовляю гранично рівним тоном.

«Дідька лисого це правильно! − клацає вона дзьобом. − Може, хоч цей твій герцог змусить тебе пригадати, що твоє життя має цінність. Що ти маєш цінність?»

Видавши сердитий стрекіт, вона різко змахує крилами й перелітає зі спинки крісла на підвіконня.

«Випусти мене», − ухкає роздратовано.

− Куди ти зібралася? – стискаю я серветку в кулак. Тривога спалахує у грудях багряним полум’ям.

У відповідь вона обертається й обпалює мене примруженим поглядом.

«Провітритися».

Отакої! Видихнувши, я підводжуся з крісла і йду до сестри. Дивлюся в гнівні очі, щосили намагаючись достукатися до неї.

− Це небезпечно, Брі. Раптом ти знову натрапиш на того... чаклуна? На тебе відкрито полювання. Не роби дурниць, будь ласка».

«Не натраплю. Його поклик не має наді мною влади. Не роби з мене дурепу».

− Я не роблю…

«Робиш. Для тебе я досі те безглузде дівчисько, яке втекло з дому. Легковажна Брі, що здатна тільки потрапляти в халепи, з яких її потім потрібно витягувати ціною свого життя. Побудь хоч трохи для себе, Мірі. Якщо не брешеш, ти отримала чоловіка, якого хотіла. Насолоджуйся цим. А я хочу побути сама. Мені потрібно… попрощатися з небом та крилами».

Якби не остання фраза, я б, можливо, ще довго намагалася її переконати. Але згадавши всі сумніви сестри, які випадково стали мені відомі, я лише мовчки киваю здаючись. Я не маю жодного морального права відмовляти їй у цьому.

− Будь ласка, будь обережна. І повертайся якнайшвидше. Я тебе дуже чекатиму.

«Повернуся. Не хвилюйся», − вже більш мирно бурмоче Брі.

Мені не залишається нічого іншого, як відчинити вікно, випускаючи її в зимову холоднечу.

Закривши стулки назад, я нервово стискаю пальцями край підвіконня, до різі в очах вдивляючись у засніжену далечінь, в якій зникла сіра тінь моєї сестри.

Занурившись у думки про нашу суперечку, я навіть забуваю, що не одна в кімнаті. І здригаюся від несподіванки, коли до мене зі спини притискається чоловіче тіло. Сильні руки обвивають мою талію, притягуючи ближче. Даруючи безмовну втіху. Принаймні саме так я це відчуваю.

Видихнувши, я трохи повертаю голову.

− Посварилися? − запитує тихо Сенд, торкаючись губами моєї скроні.

Так дивно. З того часу, як померла мама, я ніколи й ні з ким не говорила про наші взаємини з Брі. Про те, що вона мені каже, що відчуває... Хоча з мамою ми теж не часто це обговорювали. Особливо в останній рік її життя. Мені не хотілося зайвий раз бентежити маму, поглиблюючи її важкий стан. Вона не знала, чим ми займаємось, ким я служу і яку роботу виконую для графа Габжі. Та й обітниці. Я вже тоді була пов'язана по руках та ногах.