Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

Ось і ще один чоловік, який отримав наді мною повну владу. Навіть більшу, ніж будь-коли мав Ляльковод. Влодека я ніколи не любила. А Сендоа... як мені витримати його ненависть?

Це вчора я була таємничою незнайомкою, яку спокушали та ніжили у своїх обіймах. Сьогодні для Сенда я злодійка та шпигунка Ляльковода, з якою він може зробити все, що заманеться. А що йому заманеться? Що він вимагатиме від мене за порятунок сестри? Незабаром дізнаюся. І сумніваюся, що це мені сподобається.

Приносить він мене до своїх покоїв. Варто дверям за нами зачинитися, і по стінах біжить бриж активованих заклинань. Захисних, замикальних, блокувальних, що унеможливлюють всі переміщення. Мені відсікають усі шляхи для відступу.

І лише у спальні герцог нарешті відпускає мене. Точніше просто кидає на своє ліжко, відразу нависнувши зверху. Дивиться мені у вічі, так пронизливо, ніби в саму душу заглядає. ніби шукає там щось. Але що?

− Знаєш, чого мені зараз хочеться? – цікавиться хрипко. Тягнеться до мого обличчя, витираючи сльози з щік.

− І чого ж? − насилу розліплю я губи.

− Перегнути тебе через коліно і відшмагати по дупі, щоб тиждень сидіти не могла, − повідомляє похмуро. − За всі ті дурниці, які ти наробила. Щоб більше навіть не думала так чинити.

− І що ж тебе зупиняє? – крива усмішка, що торкається моїх губ, наповнена неприхованою гіркотою. − Адже знаєш вже, що я тобі нічого не зможу тепер протиставити.

− Ти таким мене бачиш? – звужує він очі.

− Я… не знаю, який ти, Сендоа Арджан, геній і самітник з Арджанора. Будучи незнайомкою з лісу, я пізнала лише одну твою грань. Яким ти повернешся до шпигунки Ляльковода, мені не відомо.

− А яку свою грань ти мені показала, Мірі? Хто провів зі мною ніч? Ти справжня, чи одна з твоїх масок?

Справжнішою я не була ніколи й ні з ким. Але сказати йому про це, дати таку владу наді мною... Ні. Він і так тримає зараз у своїх руках дуже багато.

− Це вже неважливо, − хитаю я головою. – Краще скажи, чого ти хочеш отримати за порятунок моєї сестри?

− Тебе, Міріам. Діадема слухатиметься лише своєї справжньої господині. А подарувати я її можу лише своїй обраниці. Тож умова порятунку твоєї сестри одна – ти маєш стати моєю. Назавжди.

Це не може бути правдою. Просто не може. Хто вигадав такі немислимі умови?

− Це дуже злий жарт, − трясу я головою, відчуваючи, як сльози все ж таки проривають греблю. – Хочеш переконати мене, ніби справді збираєшся взяти заміж ту, кого вважаєш злодійкою? Шпигунку… сам знаєш кого?

− Щодо злодійства ти вже все пояснила. Я досі дуже злий, що ти навіть не спробувала поговорити зі мною про це. Але твоє прагнення за будь-яку ціну врятувати сестру можу зрозуміти. А щодо другого… У моєму домі ти шпигувала? – здіймає брову цей нестерпний чоловік.

− Ні, звісно! – спалахую обурено. − У твоєму домі я взагалі випадково опинилася. За твоєю забаганкою, якщо ти раптом забув.

− Ну так. Треба було залишити тебе на тому дереві, – уїдливо хмикає Сенд.

− Я б сама з нього злізла.

− Ну якщо тобі хочеться так думати…

А-а-а-а, я його скоро придушу!

Ми завмираємо, буравлячи одне одного роздратованими поглядами. І як би мені не хотілося іншого, я перша не витримую:

− Сенде, якщо вже ти навіщось привів мене назад до себе додому і знаєш тепер правду, поговорімо серйозно.

− Гаразд. Я не проти, − киває він, насмішкувато жмурячись. От точно знущається.

− Добре. Тоді, спершу відпусти мене... будь ласка. Я не можу так розмовляти. З думками важко зібратися.

− А може, я цього й домагаюся?

− Не сумнівалася навіть. Але все ж таки... я прошу тебе. Дозволь мені сісти.

Треба йти на поступки. Потрібно гладити його по шерсті. Інакше ми так до завтра сперечатимемося. А час спливає.

– Ну, якщо просиш… – широко посміхається герцог, – то тоді я, звісно ж, дозволю. Потрібно ж якось заохочувати твою розважливість.

І він нарешті відсувається. Ще й руку мені простягає, щоб допомогти підвестися.

Поборовши бажання вколоти у відповідь, я мовчки хапаюся за його долоню. І сідаю на краю ліжка, розправивши одяг. Дивлюся на нього скоса. Переводжу подих.

− А тепер… будь ласка, скажи мені, на яких умовах ти дозволиш мені скористатися діадемою? – терпляче повторюю я своє запитання, трохи інакше його сформулювавши.

− Я вже сказав тобі, Мірі. Це не жарт, − похмуро смикає куточком губ Сенд. – Діадема слухатиметься лише свою законну господиню. Якою може стати тільки моя законна наречена, яка прийняла мою шлюбну пропозицію і добровільно носить на пальці родовий перстень Арджанів. Так вичерпніше? Для надійності, звісно, було б краще, якби ти стала моєю законною дружиною, але, думаю, заручин, проведених за всіма звичаями моєї сім'ї, буде цілком достатньо.

− Тобто... − я відчуваю, як спалахує в мені надія, − зараз ми можемо укласти заручини, ти начебто подаруєш мені діадему, я врятую Бріенн... а потім, ми зможемо ці заручини розірвати? І звільнитися одне від одного?

І от чому його очі так недобре спалахують? Що йому так не подобається в моїх словах?

− Ні, Мірі. Звільнитися від мене в тебе вже не вийде. Як тобі вже відомо, основоположником мого роду був дракон. І всім його прямим нащадкам по чоловічій лінії дісталася одна особливість. Ми вибираємо свою жінку один раз і на все життя.

− Як перевертні? – ошелешено округляю очі.

Ні, ні, не могла я настільки влипнути. Хоча… з моїм везінням…

− Не зовсім, але загалом… у чомусь схоже. І вдягнувши на твій палець свій перстень, я практично зроблю тебе своєю супутницею життя, за звичаями моїх предків. Отже, все інше буде лише формальністю. До того ж діадема створена за допомогою магії драконів. І вона може просто не визнати тебе господинею, якщо ти й далі думатимеш у подібному ключі. Потрібна твоя справжня й усвідомлена згода, Мірі. Дороги назад для нас уже не буде.