Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

Зойкнувши, я стискаю різьблений край підлокітника до побілілих кісточок. І подаюсь йому назустріч, бажаючи всього, що він може мені дати.

Реальність тоне в шаленому ритмі його поштовхів. І я знову відчуваю, як закручується всередині туга пружина, як зводить низ живота тяжким жаром. Перед очима танцюють іскри. Повітря не вистачає, кожен вдих ніби згоряє в легенях. Я сама згоряю. Підкоряюся. Розчиняюсь без кінця. Віддаюсь вся і повністю.

Не зменшуючи темпу, Сенд знову схиляється наді мною, притискається до спини, прихоплюючи губами шию, плечі. Я відчуваю на животі його гарячу руку. Вона зміщується нижче, пестячи надміру збуджену плоть. Поки довгі пальці знову не торкаються клітора. Вже від першого торкання мене наче блискавкою прошиває. Відчувати його поштовхи всередині й впевнені, вмілі ласки зовні, це занадто, нестерпно солодко, настільки гостро, що хвиля нового оргазму, підіймаючись звідкись із самих глибин мого єства, буквально змітає мою свідомість своєю оглушливою силою. Накочуючи знову і знову, поки мій герцог у кілька особливо глибоких і сильних поштовхів не приєднується до мене в цьому безумстві. Низько загарчавши, він втискається в мене, здригаючись і кінчаючи глибоко всередині.

Сили буквально покидають мене. Лікті безвольно падають униз, а ноги підкошуються. Тяжко дихаючи, я опускаюся на отоманку, притулившись розпашілою щокою до прохолодного шовку подушки-валика. Ледве не муркочу, коли Сенд ще раз проводить долонями по моїй спині, гладячи немов кішку. Як же це приємно. Так добре, що хочеться розтягнути цю мить якомога довше.

− Думаю, нам треба перебратися до наших покоїв. Там вечеря холоне. І ліжко зручне є, – бурмоче він, знову цілуючи мене між лопаток.

− Угу, − стогну нерозбірливо, вже не в змозі навіть очі відкрити. Свідомість спливає в сповнений солодкої млості сон.

Він має рацію. Треба підвестися і хоча б одягнутися. Сенд, звісно, обіцяв віднести. Але ж не понесе він мене в чому мати народила.

Проте і ця здорова думка розчиняється в дрімоті.

− Ти хоч трохи спала минулої ночі? – хмикає герцог.

− Нітрохи. Я боялася не встигнути втекти з дому, поки ти спиш, − бурмочу, намагаючись згорнутися клубочком.

− Он як? − не дочекавшись ніякого сприяння, Сенд перевертає мене на спину, а потім сідає. Щоб надіти на мене розірвану сорочку, як невдовзі я розумію.

Свій одяг він уже встиг абияк поправити, виявляється. Цю мить я явно проспала.

− І взялася ліпити крижаних бовванів з Мікелем? Дуже підступний хід, – зауважує з іронією.

− Ніякий не підступний, − заперечую, притуляючись чолом до його плеча. − Мік застав мене, коли я лижі зі схованки діставала. Довелося терміново вигадувати, як від нього втекти. І мені просто захотілося... лишити йому приємні спогади. І попрощатися.

− А зі мною попрощатися, отже, не хотілося? – у голосі мого нареченого тепер виразно відчувається обурення.

− Я попрощалася. Ти просто спав уже, – притискаюся губами до чоловічої шиї. – І не чув.

− Непереконливий аргумент, − пирхає Сенд. Якось розібравшись із моєю сорочкою, він тягнеться до моїх штанів на підлозі. − Ти мені снилась, до речі. Я бачив сон, ніби ти співаєш мені. І тікаєш у ліс. А я біжу слідом, кличу і ніяк не можу наздогнати. Від злості та розчарування я й прокинувся.

Сенс почутого до мене сягає далеко не відразу. А коли доходить, я навіть прокидаюсь. Розплющую очі, відсторонюючись.

Цього не може бути. Так не мало вийти. Виходить... я на нього сонні чари навела і сама ж їх зняла, навороживши йому сон про себе словами колискової?

От роззява.

А з іншого боку… Мене вів мій дар, моя сила, моє чуття. Ця пісня наче зсередини йшла. Може, це такий знак згори? Може, все сталося саме так, як мало статися?

Поки я сиджу, розгойдуючись розгублено і кліпаючи сонними очима, мій герцог примудряється натягнути мені на ноги обидві штанини. І вставши, за пахви піднімає і мене.

− Тримайся, − закидає він мої руки собі на шию.

Після чого за лічені секунди застібає на мені штани й підхоплює мене на руки. І відразу ж рішучим кроком прямує геть із вітальні. Залишивши мої чобітки валятися на підлозі. Але це мене вже мало хвилює. Поклавши голову йому на плече, я задумливо кусаю губи, згадуючи, з яким болем тікала минулої ночі з цього будинку.

− Я не хотіла йти, − виривається в мене, коли ми минаємо хол і Сенд починає підніматися сходами на другий поверх.

− Знаю. Мікель сказав, − кидає він на мене уважний погляд. – А я не хотів відпускати.

− Знаю, − посміхаюся, зариваючись обличчям у його шию. − Я не повинна відчувати задоволення з цього приводу, але чомусь відчуваю. Поряд з тобою мій здоровий глузд не завжди працює так, як належить. Але я рада, що ти знайшов мене і тепер все знаєш. Пробач, що обманювала.

– Вже майже пробачив, – хмикає.

− Майже? – уточнюю саркастично.

− Угу. Я надто довго вигадував, як ретельно і зі смаком каратиму тебе, щоб так просто відмовитися від цієї думки. От відпочинеш, я виконаю всі свої фантазії, тоді й пробачу повністю, − повідомляє мені безсовісний герцог, легенько шльопнувши по попі.

− Карати? − починаю почуватися сонною папугою. − Чого це ти вирішив, що я тобі дозволю?

− Того, що тобі подобається все, що я з тобою роблю. Це теж сподобається, − обіцяє Сенд, явно забавляючись.

А я просто не знаходжуся з відповіддю, здогадавшись, якого плану покарання він задумав.

І так дивно відчувати чуттєвий передсмак та цікавість, а не страх у відповідь на подібні чоловічі обіцянки. Дивно і дуже солодко. Як швидко він змінює мої уявлення про стосунки між чоловіком та жінкою.

Усміхнувшись своїм думкам, я лише міцніше обіймаю Сенда за шию. Вдихаю його запах, дозволяючи собі повністю розслабитись. Не лише тілом, а й душею.

Брі права. Мені час вчитися жити й для себе також.