Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська
І з його потемнілих очей розумію, що, здається, сказала щось зовсім не те.
− Зникла б, кажеш? Як би не так. Я тебе не відпускав, солодка, − зловісно повідомляє він, знову схиляючись наді мною.
− А я не твоя власність, щоб питати дозволу, зникати мені, чи ні! − спалахнувши, карбую, дивлячись йому прямо в очі.
− Ні, не власність, − буквально гарчить Сенд. − Ти моя жінка, яка втекла прямо з мого ліжка без жодних пояснень. І навіть зараз ти не можеш виразно пояснити, чому ти не могла просто попросити в мене те, що тобі потрібно, замість того, щоб влаштовувати ці побігеньки з хованками та інтригами. Ще й Даміана, як посередника, навіщось втягнула в те, що ми могли спокійно вирішити між собою. Що у вас із ним за угода?
Ні, він точно збожеволів.
− Твоя жінка? Опам'ятайся! Ти мене не знаєш, Сенде. Ти гадки не маєш, хто я така. І не захочеш навіть діла зі мною мати, коли дізнаєшся. Я не стала просити твоєї допомоги, бо ти зажадав би правди про мене, а я, навіть якби могла, не готова була тобі її повідомляти, не готова була бачити у твоїх очах ту зневагу та розчарування, які ти мені продемонстрував у скарбниці. І вважала за краще піти з твого життя непомітно. Ми лише провели разом одну ніч. Сумніваюся, що для тебе це має хоч якесь значення.
− А для тебе? Це має значення? − раптом запитує він вже зовсім спокійним тоном.
Кліпнувши від несподіванки, я відкриваю рота, щоб сказати: «Ні». Бо так потрібно. Так буде правильно. Нехай не вигадує собі нічого зайвого. Не треба йому знати, як глибоко він пробрався в мою душу... Але з моїх губ так і не зривається нічого.
− Не можеш збрехати? − з'являється в нього на губах сповнена розуміння усмішка.
− Сенде, я... зрозумій, будь ласка, не могла я тобі правду розповісти, − шепочу вбито, вмить розгубивши весь бойовий запал. – І зараз не можу. Це для тебе небезпечно. Навіть те, що я вже тобі розповіла, може накликати на тебе лихо. На тебе, на Мікеля. Не треба тобі цього.
− Чому? – хижо звужує очі.
Але я лише хитаю головою, заплющуючи повні сліз очі.
− Будь ласка. Допоможи мені врятувати сестру і відпусти.
− Ні, − вибиває він з мене дух.
− Не допоможеш? − схлипую, відчуваючи, як затоплює мене розпач.
− Не відпущу, − уточню, похмуро хмикнувши. Розплющивши очі, я ошелешено дивлюся, як Сенд випрямляється і дивиться на князя вовків, що став мовчазним свідком наших з'ясувань стосунків. − Любий кузене, я так розумію, вам з дружиною відомо про мою Міріам значно більше, ніж мені. Може, тобі також відомі й причини, з яких вона зараз упирається?
– Гадаю, так, – киває Даміан.
− Не поділишся? Ще мені дуже цікаво, що за угоду ви уклали між собою?
− Збираєшся взяти на себе вирішення проблем… своєї жінки? – іронічно хмикає князь.
− Ну, не тобі ж її проблемами займатися, − ревниво цідить Сендоа.
− Певною мірою, я її основною проблемою вже давно займаюся, оскільки ця проблема стосується також і моєї дружини. Але я не проти розділити це завдання з тобою.
− Навіть так? – мій непередбачуваний коханець зацікавлено скидає брови. – Тоді я тим паче уважно слухаю.
− Що тобі відомо про Ляльковода? − напрочуд буденним тоном цікавиться Даміан.
− Що це запеклий мерзотник, − знизує плечима Сендоа. − Вірна шавка бранагільського короля, якого ти так гарно попустив на політичній арені пів року тому.
− Вірно. І, як ти, напевно знаєш, цей мерзотник вміє дуже спритно обплітати своїм облудним павутинням тих, кого вважає для себе корисними.
Мене знову обпалює уважний погляд герцога. Мабуть, він уже починає щось розуміти. Але я не можу на нього дивитись. Просто не можу. Мені страшно. Я вже бачила в його очах зневагу. І не хочу цього більше.
Тому, стиснувши губи, я знесилено опускаюся в крісло й відвертаюся до вікна, дозволяючи князеві вовків самому розповісти про те, чиєю шпигункою я служила багато років і чому не можу про це розповідати.
