Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

− А, так, я хотіла запросити на наше весілля Міріам, − вона з усмішкою дивиться на мене. Підходить тепер уже до мене і, взявши за руки, змушує підвестися з крісла. Бріенн, ухнувши, перелітає з мого плеча на спинку. − Ти так раптово з'явилася, що я трохи розгубилася. Думала почекати, поки ви з Даміаном поговорите, але в мене виникло закономірне побоювання, що ти так само раптово, як з'явилася, можеш і зникнути після цієї розмови, тож вирішила зайти й сказати одразу. Ти ж прийдеш на наше весілля, Мірі? Я б дуже хотіла бачити тебе серед моїх гостей. І Брі з собою бери обов'язково, ми придумаємо для неї частування.

Не знаю чому, але саме це несподіване запрошення і прояв такої неприхованої дружньої прихильності знову підточує моє самовладання. На очах знову мимоволі виступають сльози, які майже неможливо стримати. Як вона може так спокійно запрошувати на весілля ту, що стільки років працювала на одного з наймерзенніших покидьків Бранагіля? Звідки в ній стільки доброти, щоб приймати мене, ручну шпигунку одного з убивць її сім'ї?

− Дякую за запрошення, Асю. Мені дуже приємно. Але я… я не знаю, чи зможу, – з болем у серці дивлюся у теплі карі очі.

− Чому? – хмурить вона брови.

− Бо навіть не уявляю, де ми з Брі будемо через два дні. І не знаю, чи буде у нас можливість тут з'явитися.

− Це через Ляль… через твою роботу, так? Ти досі не знайшла способу вирішити вашу з Брі проблему і звільнитися від твоїх зобов'язань? − погляд Асірі темніє від ледь стримуваних почуттів.

Закусивши губу, вона переводить погляд на Даміана. Так можуть дивитись лише на чоловіка, в якого беззастережно вірять.

− Не хвилюйся, кохана, − криво посміхається той. − Тепер, коли тана Міріам нарешті готова озвучити свої проблеми, гадаю, ми зможемо їй допомогти й забезпечити її присутність на нашому з тобою весіллі, − вимовляє він впевненим і повсякденним тоном.

Напевно, якби Ася попросила місяць з неба, він так само повідомив би їй, що за день упорається.

А я тим часом буквально шкірою відчуваю пильний погляд Сендоа, котрий усе це уважно слухає. І тепер, напевно, намагається зрозуміти що відбувається.

− Якщо так, то я можу бути спокійна, − з полегшенням усміхається своєму чоловікові-нареченому Асірі, підтверджуючи мої думки. − Тоді не буду вам більше заважати. Герцогу, була рада знайомству, чекаю на вас на нашому святі. Мірі, якщо можеш, не зникай одразу, будь ласка. Мені б хотілося з тобою обговорити ще дещо.

І дочекавшись наших згідних кивків, вона статечно покидає кабінет.

− Отже, ви не коханці, − задоволено киває якимось своїм думкам Сенд, коли за нею зачиняються двері. Переводить погляд з мене на князя і назад.

Що? Хто? Я? З Даміаном?

− Ти з глузду з'їхав, чи що? – дивлюсь на нього ошелешено. Це питання змушує мене вмить забути про своє почуття провини.

− А що я повинен був подумати, коли ти помчала до нього, − кивок на князя, − замість того, щоб поговорити зі мною?

− А звідки ти взагалі дізнався, куди я помчала? Коли встиг маячок причепити?

− О, у мене була сила-силенна можливостей, солодка моя. Але ми зараз не про це говоримо. А про те, що ти надто багато всього приховуєш, через що твої дії виглядають дуже сумнівними. Тож будь ласкава, поясни все, як і обіцяла. Хто ти, на кого працюєш і навіщо пробралася до скарбниці Арджанів?

− У порожню скарбницю, − нагадую йому, підтиснувши губи.

− Але ж ти була впевнена, що вона не порожня. Що ти шукала?

Ухилятися більше не можна. Не в цій ситуації. Сендоа, здається, вже трохи охолонув і це мій шанс випросити в нього те, що нам із Брі необхідно.

− Я шукала діадему, яку засновник вашого роду подарував своїй обраниці, − підіймаю на нього погляд. – Мені життєво важливо скористатися цим артефактом у ніч зимового сонцестояння, щоб урятувати рідну людину від прокляття. І я прошу вас, герцог Арджан, позичити мені діадему на цей час. Готова обговорити будь-які гарантії моїх чесних намірів.

Вислухавши мене, Сенд похмуро зсуває брови.

− Що за прокляття? − впивається в мене чіпким поглядом.

Очікуване питання. Це я можу розповісти майже без фізичних наслідків для себе, бо це таємниця Брі, а не моя і не Ляльковода.

Я давно знайшла кілька лазівок у тенетах обітниць, що зв'язують мене. Розхитала свої межі. Знаю, що і в якому вигляді можу сказати, щоб не порушити обітниці, або щоб біль відкату був терпимим. Попередивши про небезпеку Асю пів року тому, коли Влодек полював за нею за наказом свого короля, мені навіть вдалося отямитися до особистої зустрічі з ним самим. І обвести його круг пальця, збивши зі сліду.

Тому я відповідаю майже спокійно:

− Моя сестра майже шість років тому потрапила в пастку одного покійного чаклуна. Ніхто не прийшов їй на допомогу своєчасно. І з того часу вона живе у пташиній подобі. Якщо це прокляття не зняти у ці зимові свята, до наступних вона втратить свій останній шанс повернути людську подобу. Після шести років прокляття стає незворотним.

А от тепер найпильнішої уваги вшановується моя Бріенн. Сендоа навіть підходить до неї ближче, примруживши очі та розглядаючи щось лиш одному йому помітне. Сестра, насмішкувато ухнувши, теж витріщається на нього у відповідь.

− Хм, то он чому вона сприймалася магічною сутністю? − тягне задумливо герцог. − Що ж, Мік мав рацію, поважна причина рватися в нашу скарбницю в тебе дійсно є. Але це ніяк не виправдовує той кричущий факт, що ти навіть не спробувала звернутися до мене з прямим проханням. Тобі легше було стати злодійкою, ніж попросити в мене допомоги?

От далося йому це прохання. Ну, не могла я в нього попросити! Не могла!

− Я не збиралася красти діадему, − намагаюся вимовити максимально рівним тоном. − І повернула б її на місце одразу, як тільки скористалася. А потім я безслідно зникла б. Ти навіть не дізнався б нічого. І, напевно, вже через тиждень забув би про дівчину, яку випадково прийняв за свою наречену.