Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

Сендоа

Трохи раніше

− Де Міріам, батьку? Ти знайшов її? − кидається до мене вже цілком бадьорий Мікель, як тільки я з'являюся у вестибюлі.

− Знайшов. І загубив, – визнаю похмуро, прямуючи до свого кабінету.

− В якому сенсі? Вона втекла від тебе? – слідує за мною син.

Влучне формулювання. Так, вона втекла. Від мене. Щоб не відповідати за свої дії. Щоб не пояснювати, навіщо дурила і що шукала. Щоб не дивитися мені у вічі, можливо. Хоча ні... у вічі вона мені подивилася. І змусила почуватися відверто... пробитим.

Досі не розумію, як я міг бути таким сліпим і самовпевненим. І ще менше розумію, чому попри все шукаю їй виправдання. Це якесь божевілля.

Але цей погляд... сльози на її очах.

Чому вона плакала? Тому що нічого не знайшла, чи...

− Може, ти все-таки розповіси, що трапилося? – випробовує мене вимогливим поглядом Мік.

− Вона пробралася до старої скарбниці Арджанів. Щось явно шукала там. Звісно ж, не знайшла, – викладаю йому коротку версію. – А коли я з'явився, відкрила портал та чкурнула геть.

– Але ж ти можеш її відстежити? − не відстає він. − Не повірю, що ти не начепив на неї хоча б парочку маячків.

− Начепив. Можу. Але навіщо?

− Жартуєш? Ти два дні гасав, як одержимий, роблячи все, щоб утримати поруч зовсім незнайому жінку і дізнатися, хто вона, а зараз просто здаєшся?

− Я не здаюся, я вмиваю руки. Бо інакше придушу, ошуканку. Вона втекла з мого ліжка, щоб залізти в мою скарбницю! − вигукую обурено.

− І перше тебе зачепило набагато більше, ніж друге. Хіба ні? − уїдливо хмикає мій надмірно розумний син. − Мене он вона взагалі приспала. Я практично впевнений у цьому. Але перед цим вона… загалом поруч із Міріам я відчував себе… потрібним і важливим для неї. А ще я поставив їй запитання, що ти означаєш для неї. І знаєш, що почув у відповідь?

− Не знаю. Але впевнений, що ти мені зараз це точно розкажеш, − зітхаю скептично.

− Вона сказала, що ти найкраще, що траплялося з нею в житті, недосяжна мрія, яка на коротку мить стала для неї дійсністю. І ще сказала, що понад усе у світі хотіла б стати частиною нашої родини. Говорила це і плакала. А я не зрозумів, що зі мною оце так прощаються.

Чи можна відчути себе ще паршивіше, водночас відчувши ірраціональну радість від почутого? Виявляється, можна.

− Можеш вважати мене наївним хлопчиськом, але я практично впевнений, що в її мотивах все дуже непросто, − продовжує дотискати мене син.

− Ти і є наївний хлопчисько, − пирхаю. − Приворожила вона тебе, чи що?

– А тебе хіба ні? − його погляд стає зовсім лукавим. − Скажи, коли ти востаннє так захоплювався жінкою?

– Ніколи, – визнаю неохоче.

− От бачиш? При твоїй спадковості це щось та значить, – глибокодумно киває Мікель.

– У тебе така сама спадковість. Ще й від матусі твоєї нюанси дісталися, тож нема чого мене тут у драконяче однолюбство носом тикати, – морщуся роздратовано.

− Зауваж, про однолюбство ти сам визнав. То може все-таки повернеш нашу пропажу? Хоча б для того, щоби розібратися з її справжніми мотивами.

– Може й поверну, – бурчу, прикладаючи долоню до дверей свого кабінету, щоби деактивувати захисний контур.

– Коли?

От настирливий.

− Ти чого це такий наполегливий? − іду до столу. − Тобі, як підлітку, належить бути недовірливим і настороженим до малознайомих людей, особливо до всяких потенційних мачух. Раптом вона мисливиця за нашими статками?

− Ага, і тому втекла від тебе, лиш п'ятами мигнувши. Про недовірливість і настороженість до людей, це ти прямо себе описав. Потрібно ж комусь тебе врівноважувати. Інакше так і залишишся самотнім і неодруженим назавжди.

– Я зрозумів. У тебе вселився твій покійний прадід. Забирайся геть, старий інтриган, спадкоємця я тобі вже зробив.

− Дуже смішно, − пирхає Мікель. − Якщо серйозно, то я в ці дні, що вона була тут, вперше бачив тебе таким щасливим, тату. І гадаю, що впускати з рук ту, яка тебе таким зробила, просто безглуздо. Принаймні без з'ясування обставин. Адже сам шкодуватимеш потім. Розберися, що до чого. Тоді й ухвалюй рішення. Якщо виявиться, що Міріам дійсно пропаща пройдисвітка і все було обманом, покараєш її з усією суворістю. Якщо ж я правий, і все набагато складніше, то тоді…

− Тоді діятиму за ситуацією, − сідаю в крісло. − Гаразд, Мік. Я почув твою думку. А тепер мені треба побути на самоті й подумати.

− Зрозумів. Іду. Думай, − жартома салютує мені мій син і нарешті забирається з мого кабінету, прикривши за собою двері.

Я ж, зітхнувши, відкидаюсь на спинку крісла. Намагаючись визначитися з тим, як мені варто вчинити в тій ситуації, що склалася.

Мікель має рацію в тому, що все дійсно виглядає надто неоднозначно і дивно. Усі дії Міріам. Зараз, коли емоції вже схлинули й лють не туманить мій розум, я виразно розумію, що її поведінка ніяк не вписується в образ звичайної шахрайки та злодійки.

Вона не могла не бачити, як впливає на мене. Адже я навіть не приховував цього. Відверто поклонявся їй усю ніч. Показував, наскільки підкорений нею. І все одно Мірі навіть не спробувала цим користуватися. Не шукала мого заступництва, не намагалася добитися ще більшої моєї прихильності, не випрошувала нічого… вона лише віддавалася мені. Так щиро, так повно і несамовито. Горіла і плавилася в моїх руках, танула, мов віск. І дивилася так, що хотілося сховати її від усього світу. Захистити від будь-яких загроз.

Ще сова ця дивна. І обмовки, за якими надто очевидним ставало те, що доля у дівчини, м'яко кажучи, не проста.

Прикривши очі, з досадою видихаю. Оце я встряв.

Мік правий. Я ніколи ще не відчував себе більш живим, ніж у ці дні, коли тримав у своїй клітці пташку, що ненароком потрапила до неї. Хитру, дивовижно-красиву пташку, що за першої ж нагоди пурхнула з клітки геть попри всі мої спроби її втримати. Ту, яку мені зараз хочеться повернути туди, де їй місце. У мій дім, у моє ліжко... у моє життя.